Читати книгу - "Тигролови"

новий лад. Пантуй, діду! Та й рибка попливе.

А часу вільного було мало. Та ці люди не вміють нудьгувати. Якщо вони можуть по півдоби сидіти, витріщивши очі, на однім місці нерухомо, то на ґанку або в хаті сидіти під таку музику небесну — одна втіха. У молодих настрій був мрійний, сумовитий, хороший, а в старого ще й ліпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить — на тисячу тонів заливається.

Спершу був громовий. Як мигоне, — покотить-покотить десь гуркотом та як ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.

Старий Сірко перехреститься та:

— Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось, хто більше нагрішив.

Грім б'є, аж дим стелиться по Голубій паді. Потім громовий перейшов у добрий, обложний. Лив рівно, шалено і сюрчав-шелестів, ніби безліч пасів оберталося на велетенській трансмісії.

Річка набубнявіла, кипіла, ворушилась крізь мереживо — крізь водяну запону, як у тумані.

— Коли б тільки заїздка не замчало де... — єдиний клопіт у Сірка. — Отакий дощ, дітки, я бачив ще в Індії. Давно колись, ще як молодим був...

І залитий хвилею спогадів, під монотонний акомпанемент дощу, старий Сірко розповідав про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля.

Напала на діда балакучка. І можна було б цілу книгу списати, надзвичайну книгу про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного города Переяслава, — батьки Сіркові жили. Та як і діди, і прадіди ще жили — в Запоріжжі козакували, на Крим і в Туреччину ходили, на "ночвах" море перепливали, та страху усім наганяли, та ще й на галерах не раз бували і звідтіля утікали...

А потім і онуки на галерах попливли тим морем Чорним... Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору пропливали, Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди й прадіди на гаках та палях загибали, бо султанові страху нагонили... А потім якоюсь "канавою" в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об'їздили. Коло Індії їх дощі обливали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. В Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали, — на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали... Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли. Ні, ні!

Отак і пливли. Здорово мандрували.

І чого тільки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, то все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали, — все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали — то й зажили! Ого! Ще й як зажили!

Ось так...

Дід, правда, розповідав докладніше, але в цьому ж стилі, — задумливому. Ще й приправляв усе добрим гумором.

І слухали його дивну казку-бувальщину нове покоління славного роду Сіркового — Сірченко й Сірківна. Ще й нащадок гетьмана Дем'яна Многогрішного.

А дощ — аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

Співуни

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. Григорій в цей час неодмінно був чимсь зайнятий: то байду смолив зі старим Сірком, то сідла лагодили, то ще що-небудь.

А брат з сестрою співали собі. Починали вони з:

За тучами, за хмарами

Сонечко не сходить...

У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту шила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виводила оте:

За лихими ворогами

Мій миленький не ходить...

"Чи відчуває вона серцем зміст тих слів? — думав Григорій, — Ні, ясно".

Проспівавши, мовчали. Потім Наталка зачинала своя улюблену: |

Ой, летять-летять

Два соколи через сад...

Грицько вторив, і його лагідний тенор, як той сокіл, вився коло дівочого сестриного голосу. Гарно.

Старий Сірко послухає-послухає, скрутне головою задоволено і сам підтягує.

А кінчали вони неодмінно піснею про мисливця. Це тутешня, зеленоклинська. І знаменита вона тим, що її тут співають усі і кожен по-своєму — українці, москалі, білоруси і навіть тунгузи. І у всіх вона виходить однаково гарно. Химерна пісня.

Співається в ній про мисливця-молодця, що ходив-бродив по лісах, на коні їхав тайгою та й побачив, як на траві спала красуня дивна. Та й як він з нею повівся по-лицарському. І мотив у ній особливий якийсь, своєрідний.

Співали її Грицько з Наталкою трохи жартівливо. А як доходили до слів, як той