Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

внесок, на який Орда утримувала своє військо, котре допомагало (Московії. — В. Б.) у війнах із німцями, литовцями та усіма ворогами Великого князівства Володи-мирського» [19, с. 15].

Не варто забувати, що професор Л. М. Іумільов був на службі в більшовицької влади і міг писати лише те, що дозволяла цензура. Бачите, як він грубо спотворив істину.

Всім давно зрозуміло, що до початку «замятні» не існувало єдиного «Великого князівства Володимирського». Із 1285 року існувало велике князівство Тверське, де першим ярлик на престол отримав Михайло Ярославович; із 1303 року з'явилося (тимчасово!) велике князівство Московське, де вперше ярлик на престол отримав князь-московит Юрій Данилович; ще до навали хана Батия існувало самостійне Рязанське князівство.

Але для російських істориків «доважок брехні» тому необхідний, що він дає змогу втекти від конкретики в словоблудство. Історик не посмів сказати правду, що навіть під час смути в Золотій Орді Москва продовжувала принижено возити «вихід» у Сарай і навіть не думала про звільнення із так званого «татаро-монгольського ярма». Звільнятися від вікового духовно рабства важко.

Як би М. М. Карамзін не намагався возвеличити князя Димитрія, але навіть він, складаючи свою «Історію», змушений був хоча б зрідка подавати достовірні факти. Не словесні співанки, а саме — факти.

Ось один із них.

У 1373 році Димитрій Донський, з дозволухана Золотої Орди, уклав з Литвою, точніше, — з великим Русько-Литовським князівством, угоду про мир. Подамо цитату-факт із цієї угоди:

«Немає війни між нами. Шлях нашим Послам і купцям… вільний. Князь Михайло (Тверський. — В. Б.) повинен повернути все, що він вкрав в областях Великого Князівства (Московського. — В. Б.) під час трьох колишніх перемир'їв і вивести звідти своїх Намісників, а якщо вони не виїдуть, то Димитрій (Московський. — В. Б.) може їх взяти під варту і сам упоратися з Михайлом у випадку нових його насильств; Ольгерду (Великому Литовському князеві. — В. Б.) в такому випадку не заступатися за шу-ряка. (І ось нарешті головне! — В. Б.). Коли люди Московські (тобто князь Димитрій! — В. Б.), послані в Орду скаржитися на Князя Тверського, виконають цю місію, тоді Димитрій учинить, як завгодно Богові й Цареві (Ханові Золотої Орди. — В. Б.), і Ольгерд не повинен його в цьому звинувачувати» [1, том V, с. 22].

Чудовий факт-істину пропустив «байкар російської історії». Московський князь Димитрій в офіційному договорі нагадує, що золотоординський хан, нарівні з Богом, є для нього, Московського князя, єдиним Господарем і Володарем, і він не буде противитися рішенню хана, він його виконає беззаперечно.

І зверніть увагу — Московський князь Димитрій цим зовсім не обтяжений. Він говорить про законне право хана повелівати і князем Московським, і князем Тверським.

А нам десятиліттями «розказували байки» про «татаро-монгольське ярмо» і Куликове поле!

Вище на тій же сторінці в М. М. Карамзіна є такі слова: «… написали договір, включивши в нього, з одного боку, Князів Тверського і Брянського, з іншого ж — Рязанських, званих Великими».

Цього разу М. М. Карамзін спростував Л. М. Гумільова. У тому й полягає лицемірство істориків, що вони, загнані в «офіційну міфологію», намагаються їй підіграти, виправдати, підсилити, покращити тощо, але не сміють вийти за штучні, надумані схеми.

Л. М. Гумільов чітко знав — до 1373 року в суздальській землі існували осібно у складі Золотої Орди на правах окремих улусів: велике Тверське князівство, велике Рязанське князівство, велике Московське князівство; але, догоджаючи московській правлячій еліті, зробив, здавалося б, зовсім дрібну похибку, написавши «об'єднано» — велике князівство Володимирське. Таким чином він подав відволікальний образ, спотворивши саму суть явища. Адже данину в Золоту Орду 1373 року возили конкретні князі: московські, рязанські, тверські та інші. Але в такому разі, якщо після укладання договору з Литвою в 1373 році для Московії залишається Богом і Царем хан Золотої Орди, якому Московія зобов'язується коритися беззаперечно, — про яке протистояння між Москвою і Золотою Ордою може йтися на Куликовому полі?

Ось вона — неправда, помітна неозброєним оком! Але є й інші джерела, що спростовують цю «великоросійську» брехню.

«Мабуть, ще більший міф створений навколо особистості Димитрія Донського — теж героя та проводиря російської (московської. — В. Б.) раті під час Куликовської битви, з якою безпосередньо пов'язується звільнення Русі (Московії. — В. Б.) від татаро-монгольського ярма. Звичайно ж, Димитрієві Донському навіть на гадку не спадало нічого схожого. Це все пізніші «приписки» (тобто свідомі «доважки брехні». — В. Б.). Димитрій Донський пішов «воювати» Мамая. А хто такий був Мамай? Він — проводир одного з військових протиборчих угруповань в Орді. Мамай не був із роду Чингісхана і тому вважався узурпатором влади (навіть для Димитрія Московського. — В. Б.). Димитрій Донський повів проти нього свої дружини, як проти злочинця, який незаконно захопив владу. Коли російський (Московський. — В. Б.) князь розбив Мамая, Тамерлан та інші ординські правителі привітали його з перемогою над «спільним ворогом». Як відомо, після Куликовської битви росіяни (московити. — В. Б.) ще сто років платили татарам данину (і не лише данину! — В. Б.) [38, с. 14].

До речі, Димитрій Московський виступав проти військ Мамая і раніше, 1378 року, коли бився на ріці Вожі з татарським мурзою Бегичем, підручним Мамая. Ідучи воювати проти Мамая, князь-московит Димитрій виступав насамперед проти зневажання Мамаєм прав Чингісидів на ханський престол, а відтак — за єдність Золотої Орди як цілісної держави.

Брехня російських істориків стосовно Куликовської битви разюча! Усе в трактуванні тієї битви перекручене.

Бо саме Димитрій Московський і став на захист єдності та порядку в Золотій Орді.

Хочу звернути увагу ще на такий факт: у Куликовській битві на бік князя-московита Димитрія не став жоден князь інших князівств суздальської землі. Жоден!

Великий парадокс так званого «звільнення від татаро-монгольського ярма»! Димитрія підтримали тільки князі васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі — два Ольгердовичі, Андрій Полоцький і Димитрій Корибут Брянський. Це все!

Навіть тесть Димитрія Донського — князь Нижньогородський Димитрій Костянтинович — не послав йому на допомогу жодного дружинника. Не кажучи вже про великих князів тверських, рязанських, дружини Новгорода, Пскова тощо. Хоча сотні років російська еліта «співає» так звану хвалу про те, як піднявся «весь російський народ» проти «татаро-монгольського ярма».

І ще одне. Зверніть увагу на те, кого в своєму війську мав темник Мамай:

— яси й алани (народи Кавказу);

— половці й печеніги (народи Прикубання);

— бродники й черкаси (народи Причорномор'я);

— фряги й бессермени (народи Криму).

Так оповідає про військо Мамая «Сказання про Мамаєве побоїще». Військо практично складалося