Читати книгу - "Шукач [Стрілець]. Темна вежа I"

годину платною автострадою Нью-Джерсі, і його зупинив поліцейський. Проігнорувавши двадцятку, яку Елмер Чемберз сунув йому разом із посвідченням водія, коп усе одно виписав штрафну квитанцію. Але так — із вітром, наосліп, тікаючи від жаху, що залишився позаду і чекав попереду, під звуки річки, схожі на чиєсь моторошне хихотіння, хихотіння чоловіка в чорному, — він не їздив ніколи. Руки стрільця були схожі на поршні, котрі піднімаються й опускаються на заводі з фантазій божевільного, де замість машин — люди.

— Їх нема, — несміливо повторив хлопчик. Слова підхоплював і відносив вітер. — Можеш їхати повільніше. Вони залишилися позаду.

Але стрілець не чув. Вони й далі котили в незвідану темряву.

XI

Наступні три «дні» минули без пригод.

XII

Під час четвертого відрізку часу, що минав між зупинками на сон (Який проміжок шляху вони вже подолали? Половину? Три чверті? Їм було невідомо. Знали тільки, що поки ще не втомилися достатньо, аби спинитися), вони відчули під дрезиною різкий поштовх. Машина похитнулася, і їхні тіла одразу ж за інерцією нахилило праворуч, бо колія плавно повернула вліво.

Попереду було світло. Слабеньке світіння, настільки незвичне, що спочатку здалося їм якоюсь геть новою стихією, не землею, не повітрям, не вогнем і не водою. То було світло без кольору. Навіть світлом його назвати вони могли тільки тому, що знову почали розрізняти свої руки й обличчя один одного очима, а не навпомацки. Їхні очі стали такими чутливими до світла, що помітили світіння більш ніж за п'ять миль до того місця, де знаходилося його джерело.

— Кінець, — сказав хлопчик. — Це кінець.

— Ні. — В голосі стрільця звучала дивна впевненість. — Не кінець.

Так і сталося. Світло не було денним.

Коли вони наблизилися до джерела світіння, то вперше побачили, що ліворуч немає камінної стіни, а їхня колія вливається в інші, утворюючи павутинне хитросплетіння. Світло лягало на їхню відполіровану поверхню й розходилося векторами. На деяких коліях стояли темні товарні вагони, пасажирські вагони, залізнична платформа на колесах. Побачивши ці кораблі-при-види, що навіки застрягли в підземному Саргасовому морі, стрілець занервувався.

Світло стало сильнішим. Від нього трохи заболіли очі, але вони швидко звикали, бо сила сяйва наростала досить повільно. Вони помалу виринали з темряви, як нирці — на поверхню з темних глибин океану.

Попереду, поступово наближаючись, бовванів велетенських розмірів ангар, що простирався у пітьму. В'їзди до нього (разом їх було близько двадцяти чотирьох) здавалися вирізаними у стіні жовтими квадратиками світла. Наближаючись, вони збільшувалися в розмірі від віконець іграшкового будинку до двадцятифутових заввишки. Дрезина пройшла через один із центральних в'їздів, над яким був виведений цілий ряд символів. Стрілець припустив, що написані вони різними мовами. Але його вразило, що він може прочитати останні слова. Написана найдревнішим варіантом Високої Мови, табличка промовляла:

КОЛІЯ 10.

ВИХІД НАЗОВНІ. ПЕРЕХІД НА ЗАХІДНУ ЛІНІЮ

Всередині світло було яскравішим. Колії сходилися й розходилися стрілками в багатьох місцях. Тут і досі горіли транспортні ліхтарі, блимаючи своїми віковічними червоним, жовтим і зеленим кольорами.

Вони проїхали між масивними кам'яними підвищеннями, почорнілими від тисяч машин, що повз них проїздили, і опинилися в приміщенні, схожому на центральний вокзал. Стрілець пустив дрезину на самохід, поки вона повільно не зупинилася, і вони роззирнулися навколо.

— Схоже на метро, — сказав хлопчик.

— Метро?

— Не зважай. Все одно ти не зрозумієш, про що я. Бо я й сам уже не розумію…

Хлопчик виліз на розтріскану бетонну платформу. Вони подивилися на мовчазні порожні кіоски, де колись продавали й обмінювали пресу та книжки, будку чоботаря, зброярню (відчувши гарячкове збудження, стрілець побачив револьвери і рушниці, придивившись пильніше, помітив, що їхні барабани набиті свинцем. Проте стрілець обрав лук, котрий одразу ж закинув собі за спину, і сагайдак майже непридатних, погано збалансованих стріл). Ще тут була крамниця жіночого одягу. Десь кондиціонер уже тисячі й тисячі років переганяв повітря — і, мабуть, недовго вже йому лишилося. Його робота супроводжувалась скрипучим звуком. Він нагадував про те, що вічний двигун, навіть за умови дотримання всіх експлуатаційних вимог, — все одно мрія ідіота. У повітрі відчувався присмак металу. Від кроків хлопчика і стрільця розносилася глуха луна.

— Стій! Стій! — вигукнув хлопчик.

Стрілець повернувся й підійшов до нього. Хлопчик вклякнув на місці перед книжковим кіоском. Всередині, в найдальшому кутку, розкинувши руки й ноги, сиділа мумія. На ній була синя уніформа з золоченою облямівкою — судячи з вигляду, форма кондуктора. На колінах у мертвої істоти лежала стародавня газета, що, тим не менше, чудово збереглася. Від дотику стрільця вона розсипалася на порох. Обличчя мумії нагадувало старе зморщене яблуко. Стрілець обережно торкнувся щоки, й від цього дотику в повітря здійнялася хмарка пилу. Коли вона розвіялася, вони побачили, що крізь неіснуючу вже плоть просвічує рот мумії. Там поблискував золотий зуб.

— Газ, — пробурмотів стрілець. — Люди древності створили газ, і це могло призвести до таких наслідків. Так казав нам Ванней.

— Той, що вчив за книжками?

— Так. Саме він.

— Б'юся об заклад, що ці люди древності використовували цей газ у війнах, — похмуро сказав хлопчик. — Убивали ним інших людей древності.

— Впевнений, що все так і було.

На вокзалі було ще близько дюжини мумій. Усі вони, крім двох-трьох, були одягнені в сині уніформи з золотою оздобою. У стрільця зародився здогад, що газ пустили, коли на станції майже не було транспортуй пасажирами. Можливо, колись, в оповитому туманом минулому, станція стала військовою мішенню якоїсь армії, давно стертої з лиця землі, і причиною війни.

Від цієї думки йому стало тоскно.

— Ходімо краще звідси, — сказав він і рушив до десятої колії та дрезини. Але хлопчик вперто залишився стояти на місці.

— Я не піду.

Стрілець здивовано обернувся.

Спотворене обличчя хлопчика тремтіло.

— Ти не отримаєш те, що тобі потрібно, поки я не помру. Тому я збираюся сам випробувати долю.

Стрілець уникливо кивнув, відчуваючи до себе ненависть за те, що збирався зробити.

— Добре, Джейку, — сказав він лагідно. — Довгих днів і приємних ночей.

Він повернувся, перейшов колії, прямуючи до камінного підвищення, і легко застрибнув на дрезину.

— Ти з кимось змовився! — прокричав хлопчик йому вслід. — Я точно знаю, змовився!

Не відповідаючи, стрілець обережно поклав лук перед стійкою у вигляді літери Т, що виростала з підлоги дрезини, аби не пошкодити його рукояткою.

Кулаки хлопчика стислися, риси обличчя викривила мука.

«Як легко тобі вдалося залякати цього хлопчика, — сказав стрілець самому собі. — Його надзвичайна інтуїція — це надприродне чуття — знову й знову підводить його до цього висновку, але ти