Читати книгу - "Непрохані"

ні його юристи, ні діти, ані дружина. І так, я справді читав твою книжку ще до цієї історії, пригадав твоє ім’я, а потім зрозумів, що мені знадобиться допомога копа. Я вирішив, що родину Андерсонів убив непроханий гість, сторонній зловмисник, а твоя книжка так і називалася — «Непрохані». Тепер розумієш, чому я пішов до тебе по пораду?

— Розкажи мені нарешті про Емі,— зажадав я.

— Саме збирався. У тебе зараз дуже погрозливий вигляд, тому прошу, не забувай, що я лише повідомляю погані новини. Я повернувся до Сієтла, щоб покопатися у вбивстві Андерсонів. Часу в мене тепер повно. Ти правильно вгадав — історія зі стариганевим спадком катастрофічно вплинула на моє положення.

Я розтулив був рота, але Фішер витягнув руку, зупиняючи мене.

— Джеку, ти все правильно сказав. Просто ти не в курсі, що в моєму світі означають такі невдачі. Світ юриспруденції стоїть у першу чергу на довірі. І тому ти або доводиш, що вартий довіри, або з-під тебе вибивають табурет. Я був на коні за життя Джо і завдяки йому, тож тепер…

— Що ти знайшов, коли дістався будинку Андерсонів?

— Я тобі вже все розповів про це. Не брехатиму, мені чхати, якщо то навіть сам Андерсон порішив своїх. Мені треба лише знати, чому, з якої причини він отримав оті гроші. Я сидів у порожній кімнаті, копався у пошуковику і не знав, де себе подіти. Я почав копати у першому напрямку, який мені спав на думку, — у напрямку тієї занедбаної будівлі, куди я тебе водив.

— Офісу «Бернел і Літтон».

— Атож. Я швидко виявив, що вони не володіють тим офісом, тільки знімають. Про колишню кав’ярню теж нічого не вдалося дізнатися, її давно й слід охолов. Але мені вдалося розкопати, що у середині дев’яностих на другому поверсі була знімальна студія — тоді Беллтаун був зовсім дупою міста, можна було знімати приміщення за безцінь. Студії там більше немає, але компанія, яка володіла нею, володіє будівлею й досі. Називається вона «Керрі, Крейн і Гарді».

Я мало не впустив келиха, якого тримав у руці. Фішер поклав долоні на стіл і нахилився до мене, радіючи, що його нарешті слухають.

— Так! — мовив він. — Спочатку воно нічого для мене не означало. Я погуглив їх, виявив, що то велика рекламна агенція, але жодних зачіпок воно не давало. Я навіть телефонував їм, але не зміг достукатися до достатньо високих осіб, щоб отримати якусь адекватну інформацію. То виявився ще один глухий кут. І тоді я спробував останній варіант, який ще лишався. Як думаєш, що то було?

— Та благодійна організація, якій дісталися десять відсотків.

Фішер усміхнувся.

— От бачиш, — тихо промовив він. — Я недарма до тебе пішов.

— І що ти про них дізнався?

— Називаються вони «Трест Психомахія», штаб-квартира у Бостоні. Ніколи й ніде не проявлялися, не брали внесків ані від приватних осіб, ані від організацій. Керують трестом Бернел, Літтон і ще кілька маловідомих осіб. Що цікаво, «Психомахія» — частина мережі подібних організацій. Благодійні інституції легко знайти через специфіку оподаткування. Цей трест, подібно до таких самих ще в Парижі, Берліні, Токіо, Єрусалимі та інших столицях світу, звітує до первинної організації у Лондоні. Вони дуже старі. Щонайменше дві-три сотні років, ба й старші, далі важко щось розкопати. Загалом це теж виявився глухий кут, але раптом я отримав дещо цікаве про оту нашу будівлю. Копії документів, у яких є імена.

Він витяг з кишені згорнутий папірець, розгладив його і поклав переді мною на стіл. Я не став на нього дивитися, натомість запаливши цигарку, незворушно чекаючи.

— Три імені,— пояснив Фішер. — Один ясно до чого тут — Тодд Крейн, з керівного складу компанії-власника. Другий — такий собі Маркус Фокс, як я розумію, діловий партнер Кренфілда у Сієтлі.

— Потроху розвиднюється.

— Отож-бо. Насправді Фокс перестав вести з Кренфілдом справи десь у дев’яності, і про нього нам мало що відомо. Щодо третього імені, то я не знав, куди його віднести, аж поки не зайшов на сайт «Керрі, Крейн і Гарді», де знайшов людину хай з іншим прізвищем, але з таким самим іменем.

Для мене не стало проблемою побачити те ім’я, хай навіть шрифт на папірці був, як це заведено у юристів, дуже дрібний.

Третє ім’я було Емі Даєр.

Коли я побачив там її ім’я, відчуття було таке, що та машина мене врешті розмазала. Що документ датований 1992 роком — за шість років до нашого знайомства, — я помітив не одразу.

— Коли ти до мене приїжджав, ти вже це знав.

— Так, Джеку. Я дізнався, що Емі Даєр тепер Емі Вейлен, а її чоловік — ти. Але на той момент це було просто ім’я на папірці. Я приїхав проконсультуватися з тобою, почув твою думку і вирішив відступити. Та оскільки я нині все одно майже повсякчас у Сієтлі…

— Далеченько від дому ти заїхав.

— Так, бо намагаюся з’ясувати цю справу. І я завів звичку час до часу прогулюватися біля тієї будівлі. Минулої п’ятниці провів години дві у сусідній кав’ярні — не в тій, де ми були, а в пристойній. Я вже змерз, почуваючись ідіотом — повір, далеко не вперше, — і зібрався йти, коли біля тих дверей з’явилися люди. Я їх сфотографував.

— Є ще фото?

Він похитав головою.

— Я боявся виказати себе. З мене такий собі шпигун, знаєш. До того ж там вештаються оті вуличні бандити, а я, на відміну від тебе, не вмію з ними розмовляти. Я не підходив близько