Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

з нас, дорослий чи дитина, живе у взаємодії з іншими людьми та навколишнім середовищем. Щоб ця взаємодія була комфортною та безпечною, ми маємо дотримуватися цілої низки правил щодо того, що можна, а чого не можна робити. Звісно, деякі правила є гнучкими, вони мають виключення та можуть змінюватися за­лежно від обставин і віку дитини (плавати в брудній річці під час цвітіння води не можна, однак, якщо йдеться про ту саму річку в пору, коли вода чиста, то жодних перешкод для плавання немає). Є правила жорсткіші, однак і їх можна порушувати за певних вагомих причин (до контрольних треба готуватися ретельно й заздалегідь, однак якщо ти захворів, перевтомився, мав якийсь стрес напередодні чи надважливу подію, то можеш відпочити). Але є категоричні, залізобетонні правила, причин заступити за які нема й бути не може (наприклад, діти не вживають алкоголь). Вміння донести до дитини ці правила та контролювати процес їхнього дотримання має назву «встановлювати межі».

Маємо розуміти, що заступання за деякі межі загрожує життю та здоров’ю дитини, і саме тому вони мають бути непохитними. Наприклад, ніколи і за жодних обставин не можна йти з чужою людиною, яка пропонує солодощі або цікаві іграшки; не можна їсти невідомі ягоди у лісі; не можна торкатися оголених дротів. Є межі іншого плану, моральні, етичні. Причому вони можуть бути диференційо­вані, різні для різних культур або такі, що діють лише в родині чи поза її межами — наприклад, табу на лайку може діяти лише в присутності батьків. У кожному випадку говорити «стоп» важливо й необхідно. І найбільше значення тут має спосіб, у який ми це робимо. Безпечне «стоп» — спокійне й обґрунтоване, воно промовляється завчасно і не є сигналом тривоги чи криком відчаю. Це радше повідомлення про наближення до забороненого та небезпечного.

Одна з моїх дипломниць досліджувала цікавий феномен того, у який спосіб батьки доносять до дітей правила. Так, перше, що вона зробила, — це запитала батьків і дітей приблизно з сотні сімей, які правила діють в їхній родині, точніше, чого не можна робити (що буде не схваленим, за що будуть сварити або карати), а що робити обов’язково. У такий спосіб ми отримали дитячий і батьківський переліки меж, які не співпадали у 78 зі 112 випадків. Діти писали одне, а батьки — геть інше. Звісно, якісь збіги були, але якщо йшлося про менше ніж 20 %, то ми позначали такі списки як дуже відмінні. Повністю узгоджені переліки правил за кількістю й змістом були лише в п’ятьох родинах. З’ясувалося, що значну частину своїх вимог батьки або не проговорюють, бо вважають очевидними, або не контролюють, бо впевнені, що діти слухають їх, або не реагують на порушення меж, навіть коли є свідками цього. У результаті ми запропонували родинам дотримуватися трьох простих порад: проговорювати правила, якщо хочемо, щоб вони були почуті; час від часу перевіряти, чи працюють правила; вводити санкції за порушення чи ігнорування правил (чим категоричніше правило, тим відчутніші санкції). Через півроку понад 60 % пунктів співпадали у списках 62 родин, батьки говорили про те, що стало менше конфліктів та непорозумінь, а діти — про те, що на них менше кричать.

Чому так, адже ніби йшлося про закручування гайок? Справа в тому, що варто чітко розуміти різницю між встановленням меж і пильнуванням щодо їх дотримання та покарання. Певно, ніколи не втомлюся писати й повторювати, що страшенно не люблю слова «карати», адже тут ідеться і про провину, і про жертву, і про спокуту — про речі, які не повинні мати стосунку до дитячого життя. Гадаю, що насправді карають ті батьки, які не навчилися встановлювати межі дозволеного. Адже правильно, доброзичливо й чітко окреслені межі убезпечують дітей від вчинків, вартих покарання.

Тато одного з моїх п’ятирічних клієнтів привів малюка на консультацію з тією метою, щоб я відучила його канючити гроші в бабусі з дідусем. Малюка сварили, йому докоряли, пояснювали, що бабуся й дідусь пенсіонери та не можуть виконувати всі його забаганки. Але щоразу закінчувалося все тим, що хлопчак притягав додому чергову іграшку або купюру, а бабуся, охкаючи, жалілася на те, що він знову тяг їх до магазину або розповідав, що йому не вистачає коштів до якоїсь омріяної іграшки. Цікаво, що в самих батьків, а також батьків з маминого боку малюк ніколи не вимагав ані подарунків, ані солодощів, ані грошей. Цікаво й те, що він зовсім не знався на вартості тих самих грошей і не розумів, яка їхня кількість потрібна для купівлі того чи іншого. Причина таких відмінностей у поведінці малюка з різними людьми була проста — межі. Двоє дорослих людей, які всією душею упадають за дитиною, не змогли сказати їй «ні», більше того, самі кожної зустрічі водили по крамницях та спровокували розвиток звички, яка тепер створює клопіт і від якої треба відучувати.

Пам’ятаймо, що всі діти, їхня ситуація життя та розвитку, здатність витримувати напругу, а також збудливість нервової системи — дуже різні. Саме тому немає універсальних способів встановлення меж. Одним достатньо раз сказати, іншим треба написати список і повісити над ліжком. Загалом мені з моїми подругами-мамами, а також з батьками моїх маленьких клієнтів вдалося сформулювати лише три основних правила встановлення меж і купу дрібних ідей щодо їх реалізації. Правила-межі мають бути чіткими (дитина точно знає, чого і за яких обставин робити не можна); межі мають бути прозорими (дитина точно знає, що відбудеться з нею та іншими людьми, якщо вона заступить межі, розуміє наслідки своїх дій); у межах меж дитина має бути вільною (дитина розуміє, чого робити не можна, усе інше дозволяється і не вважається порушенням меж).

Щодо ідей, то їх можна пошукати в розумних книжках, підгледіти в Інтернеті на сторінках психологічних порад, а також придумати самим. З найпростішого — то, по-перше, нам треба наперед продумувати та обговорювати правила й заборони, бо у випадку дитячих історій незнання правил звільнить і від провини, і від покарань. По-друге, треба перевіряти, чи зрозуміла нас дитина, чи збагнула вона саме те, що ми хотіли сказати, чи розуміє, чому не можна, і чи не має заперечень. По-третє, маємо бути твердими, але доброзичливими. Правила, якими ми жбурляємо в дитину зі злістю чи невдоволенням, зазвичай пролітають повз неї, бо природно в таких випадках ухилятися, не чути. По-четверте, варто виказати розуміння дитячих емоцій, адже будь-які заборони — це болісно й неприємно, тож не просто забороняємо, а співчуваємо та знаходимо спосіб отримати бажане в межах дозволеного, а не поза ними. По-п’яте, не вимагаємо того, з чим дитина напевне не впорається — у таких випадках краще усунути спокусу з-під очей, ніж забороняти.

Наприкінці — трохи наукових даних. Відома дослідниця Алла Співаковська, працюючи з дітками, які мають невротичні порушення, з’ясувала, що для їхніх родин є характерними кілька типових рис. Зазвичай батьки мають різні погляди на виховання та не можуть дійти спільної думки і вимог всередині сім’ї, причому дитина часто стає свідком сварок на тему її виховання. Також батьки часто проявляють суперечливість, непослідовність та подекуди неадекватність вимог — наприклад, можуть вимагати і забороняти одне й те саме, на грубе порушення вимог може бути відсутня реакція, тоді як за дрібниці серйозно карають. Ще одна особливість — гіперопіка, за якої