Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

мене в гості на хутір Вощилиху: жде мене старий не діждеться. Я пообіцяв приїхати, та знову запізнився: помер недавно славний Йосип Дудка – патріот, учитель і поет.

А тоді ми до пізньої ночі варили в степу козацький куліш, смакували його при горілці і співали-співали, волю викликали…

На Чигиринській горі, біля пам’ятника Хмельницькому, серед густої й височенної тирси я побачив дивну з’яву. Русява дівчина з довгою косою зривала тирсу – мабуть, на мітелку; не бачила вона мене, співала й сходила вниз до криниці з журавлем. Я забув про все, пішов слідом за нею й наздогнав її біля криниці, коли вже витягла повне відро й припала до нього губами.

«Дівчино моя, напій ми коня», – сказав я і спопелів від погляду красуні.

«Не напою, бо ся бою, бо ще не твоя», – засміялася дзвінко дівчина, побігла схилом і зникла між крайніми хатками Чигирина.

Якусь мить я стояв заворожений, а потім кинувся бігти за нею, довго блукав вуличками Чигирина, сподіваючись ще раз зустріти красуню, і врешті таки знайшов: вона стала Уляною в «Журавлиному крику» – образом вічно молодої України…

З Ніжина провели мене в Батурин два студенти педінституту й познайомили з кравцем Миколою Івановичем Шклярем – знаменитим краєзнавцем. Він цілий день водив мене по Батурину, поки не впоїв історією, і від того хмелю очуняти не можу й донині.

То якщо мені через двадцять років після перших відвідин Батурина вдалося написати «Орду» і збагнути трагедію й невмирущість мого народу через Батуринську катастрофу, якщо я нині маю потребу віддавати рештки свого часу справі реставрації палацу Кирила Розумовського в Батурині, то винен у цьому незабутній Микола Іванович.

Нічого в цих спогадах про свою першу мандрівку по Лівобережжі я не вигадав, ніде не згустив фактів і фарб: всі ці люди зустрілися мені упродовж кількох днів, і я з соромом згадую свою зневіру й тішуся, що для неї не було жодних підстав. Страшна духовна і матеріальна руїна нашої України, але й подиву гідна її живучість.

Книгу професора Архангельського педінституту Георгія Фруменкова «Узники Соловецкого монастиря» я побачив у книжковій крамниці саме тоді, коли вона була мені найбільш потрібна: я схопив її, немов чорт грішну душу, перечитав, зробив виписки і зрозумів, що мені треба самому побувати на далеких островах. Я написав Фруменкову листа і незабаром отримав від нього запрошення приїхати в Архангельськ.

…Коли я повернувся із Соловецьких островів і опублікував у «Літературній Україні» статтю «Острови на Стуленому морі», Петро Інгульський сказав єхидно:

«Який жаль, що Іваничук не народився трохи раніше: він поїхав би на Соловки за державний кошт».

А треба сказати, що я був першим українцем, який відвідав сумної слави острови із своєї власної волі…

Великого творчого щастя зазнав я від праці над романом «Журавлиний крик» – мабуть, через те, що супроводжувалася вона мандрівками і відкриттям для себе власного народу. Це вдоволення стало винагородою за те, що прийшов мій роман до людей з таким великим і трагічним, зрештою, запізненням…

Цей розділ я дописую 9 березня 1992 року.

Наш народ святкує 178-му річницю від дня народження Тараса Шевченка – перше Шевченківське свято на волі. Десять українських письменників нагороджено Державною премією України ім. Т. Шевченка – найвищою для українця нагородою, і аж дивно стає, що не так давно хтось ще міг марити державною премією СРСР або ж ленінською…

У списку нагороджених письменників – чотири колишні в’язні: два сталінські – Борис Антоненко-Давидович та Іван Багряний і два брєжнєвські – Ігор Калинець і Тарас Мельничук. Два посмертно, два – при житті.

Це люди, які стояли на чолі походу від літератури до держави. А завтра переймуть у них естафету молодші митці – а може, уже й перейняли, – ті, котрі підуть відпоручниками молодої Української держави до новоякісного мистецтва, яке світ побачить і визнає.

І ніхто цього поступу вже не зупинить: ні північний відвічний ворог, ні домашній комуніст, який заховався в підпіллі на нашій землі, ні недоук із суперпатріотичного люмпу, який то тут то там спливає на поверхню нового жита і блюзнірить, використовуючи більшовицькі кліше: «Досить нам письменників і вчених!»

Ніколи не буде досить. Тим більше для нації, провідцями якої завжди були письменники і вчені. Не лєнінів, не сталінів, не гітлерів народжувала наша нація, а Шевченка, Франка, Лесю Українку, Маланюка, Багряного, Барку – і несть їм числа. Якраз цим – хоч і страждали ми віками бездержавністю – вигідно відрізняємося від інших народів як психоетнічний тип, вихований не солдафонською грубістю, а високими гуманістичними ідеями. Не забуваймо про це.

Понад двадцять років тому сталася подія, яка ознаменувала відвертий виступ української інтелігенції проти більшовизму, сила якого здавалась тоді нездоланною.

Давно вже була залита кров’ю збуджена демократією Угорщина, вже стратували Чехо-Словаччину совєтські танки, стоптала цвіт китайської нації червона «культурна революція», пошесть соціалізму поповзла у нерозвинені країни – й непокора української інтелігенції могла здаватися небезпечною дитячою забавкою – головою в мур; і тільки дуже проникливому окові видно було, як прогнивають привідні паси системи, як працює вона вхолосту і самі машиністи вже не вірять у її придатність: як несусвітнім ханжеством і брехливістю просякли суспільні відносини, як цинічно розкрадають партократи державу, проповідують фальшиву комуністичну мораль аж до сміхотворства: утримуючи приватні борделі, одягають Афродиту в трусики; як живуть одним днем – запаморочені патріотичною істерикою й алкоголем.