Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

ні, — призналась сумно. — Залишити Землю… Розумієш, Землю?! Ти через це мене не розлюбиш?

— Ніколи, — я нахилився, в її очах — крихітне голубе небо.

— Вірю тобі, — посміхнулась провинно, зводячись.

Непоспіхом пішла до річки, струнка, граціозна, її плавні лінії, вигинаючись, округлювали стегна, сповиті синім, у білі квіточки, купальником. Сонце осявало її постать, видивлялося на неї, купаючи в промінні.

— Перепливемо Лебідку? — кивнула на протилежний берег.

— Давай.

Я з приємністю занурився у воду, відчуваючи, як гаряче тіло остуджувала вода, поколюючи в порах шкіри. Річка неширока, і за якихось п'ять хвилин ми дісталися берега. В кількох кроках од нього починалося скошене поле, а ще далі на виднокрузі мріли хати Березівки. Оля ступила на стерню і грайливо зойкнула, підгинаючи ногу, і так стояла, кумедна й безпомічна, мов журавель.

— Ага, колючий хліб, — зауважив, підхоплюючи її на руки та виносячи на стежку.

— Ой, ромашки, Арсене, ромашки, — пустотливо задриґала ногами. — І волошки!

Неподалік на обніжку росли зіркаті ромашки. Ми нарвали цілий букет. Оля швидко сплела вінок, і я урочисто поклав барвисту корону їй на голову. На її волосся лягли білі й голубі полиски — своєрідний німб польових квітів. І коли ми пливли назад, на легких брижах навколо її голови гойдався круглий голубий відсвіт.

— Уже на першу, — заквапилась Оля. — А мені треба ще вечерю зварити і на другу на роботу.

Ми одяглись, і я за звичкою, чи ніщо не випало, всунув руки в кишені.

Образка не було! Речовий доказ щез.

Вражено ворушив пальцями, дерев'яніючи. Знетямлено дивився собі під ноги, не в змозі зрушити з місця. А поруч, метрів за двадцять, білокоро світився березовий гай.

— Арсене, поїхали, — Оля торкнула мене за лікоть.

Я не озирався, наче громом прибитий.

— Арсене!.. — нетерпляче смикнула за руку і зазирнула мені в очі. — Ти… що? — відступилась злякано. — Щось болить?

Я видушив болісну посмішку і заперечливо похитав головою.

— Кажи правду, — з острахом мовила Оля. — Я хлопців гукну, — обережно обняла мене, наче хворого. — Кажи, не мовчи!.. — Забриніли сльози в її голосі.

— Голова… закрутилась, — нарешті спромігся на слово і оглянув навколо пісок.

Там, де допіру лежав мій одяг, виднілися осунуті ямки, крихкі ознаки слідів, що тяглися в березовий гай. А може, вони давні?

— Напевне, напекло, Арсенчику, — засокоріла турботливо Оля. — Яв панамі, а ти простоволосий, їдьмо додому, не стій… Це все я винна, я!

Її голос, щире співчуття привели мене до тями, і я наче скинув полуду з очей, збадьорився і рішуче сів за кермо.

— Тільки не швидко, Арсенчику, не швидко, — вмовляла Оля, стискаючи руками мої плечі, тулячись щокою та губами до шиї. — Ти прямо додому, а я пішки.

Усе ж я зсадив її біля зеленої брами, заспокоївши, що вже полегшало, а сам майнув на пляж. Запитав у хлопчаків, що грали під грибком у підкидного, чи не бачили, як хтось виходив з гаю, коли ми купались. Не бачили. Підозрювати їх я не міг, бо мій годинник вартіший за образок, а його ніхто не взяв. Я перегорнув пісок на тому місці й нічого не знайшов. Звичайно, він вийшов з гаю і нагинці, ховаючись за кущами, підкрався до одягу, коли ми пливли на той берег.

Втретє вистежив! Нахабно діяв. У мене вже не було ніяких сумнівів, що він місцевий. Дивився на березовий гай, думаючи, що надто багато таємниць він ховав, особливо дорога на Березівку. Стій! Дядько Гаврило казав же, що Степан вилежувався на річці, догулював відпустку. Степан Горак… Щоб помститись за брата. Але я його ні разу ніде не здибав. І звідкіля він міг знати, що важив для мене образок? Ні, не Степан. Картав себе, що не залишив образка вдома. За викрадений речовий доказ, хай із припиненої справи, подяки не оголошують.

Що скаже Великошич?

Поїхав додому. Зупинившись коло хвіртки, помітив у поштовій скриньці білий папірець. Невже лист? Я не пам'ятав, коли ми востаннє отримували листи. Адресований мені. Без зворотної адреси. Почерк незнайомий, великий, розмашистий, з нахилом вліво.

Від кого? Повів мотоцикла до сарая. Рівняючись із вікнами, почув, як в кімнаті настійно дзвонив телефон. Кинувся до дверей — зачинені. Хапливо відімкнув.

— Слухаю.

— Як тобі, Арсенчику? — дбайливо запитала Оля.

— Ти про що?

— Як про що? Тож голова…

— Уже краще, Олю, краще, — поспішно проказав. — Дякую.

— Ти полеж, нікуди не ходи, — мовила напутливо. — Я так перехвилювалась, що місця собі не знаходжу. Навбирала картоплі і до магазину…

— Заспокойся, Олю, все гаразд, — я поглядав на конверт з малюнком моря та білого пароплава.

— Я так переживаю.

Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста — «…иця». Не терпілося прочитати листа, але Оля продовжувала давати поради від сонячного удару.

Розділ двадцять другий

Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спробу вбивства з мисливської рушниці завідуючої птахоферми.

Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла мати, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи аркуш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого докласти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не працювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав найдорожчі години пошуку.

І от дзвінок… Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.