Читати книгу - "Очікування шторму"

стоїть організація… Сам знаєш, скільки їх було! І «Союз відродження», «Національний центр» і «Союз захисту батьківщини й волі»… Ми мусимо зробити все, щоб з цим розібратися. Вкрасти такі коштовності одному, без серйозної підтримки неможливо.

— Тоді чому про це забули? — спитав Каїров.

— Я не Шерлок Холмс… Але одне припущення в мене є. Ящик з коштовностями міг становити недоторканний фонд якоїсь офіцерської організації. Оскільки білий рух єдності не мав, така секретна організація могла існувати вже тоді. В Сєверокавказьку я дізнався, що в дев'ятнадцятому році десь близько двох тижнів у готелі «Ельбрус», колишньому «Гусачку», містився штаб козачої дивізії. Очевидно, тоді й був улаштований тайник. Природно, вся організація про це знати не могла. Й ось один з тих, що знали, найімовірніше, Дантист, став прибирати решту посвячених у таємницю. Він ліквідував Ованесова, Кратова, денщика Василя, може, ще когось… Але Дантист не знав, що все в ящику замінено…

Звичайно, в припущеннях Боровицького не було нічого фантастичного. Але й твердого, перевіреного також нічого не було.

… У крамниці біля базару Каїров купив велику валізу і важкий лом. Поклав лом у валізу. Й приніс у готель. Неподалік од готелю зустрів Сменіна й Кузнецова. Сказав їм:

— Добридень.

Вони відповіли. Здивовано подивилися на велику негарну валізу.

3

Салтиков був збентежений. Дивився на Андрія Зотиковича Попова не кліпаючи, без звичної чіпкості, розгублено, облизуючи пересохлі вуста. Перед ним на столі лежали бронзовий кастет і аркуш з шкільного зошита в косу лінійку, списаний крупно, поспішно.

Андрій Зотикович Попов сидів червоний, спітнілий. Дихав часто, напевно, від швидкої ходи. Його погляд був позначений переляком і навіть благанням про захист і допомогу.

— Ви чого так боїтеся? — спитав нарешті Салтиков.

— Я — ні… — невпевнено запротестував Андрій Зотикович. — Особисто я не боюсь. Але все це неприємно. І, я б навіть сказав, моторошно.

— Моторошно, — погодився Салтиков. Попросив: — Повторіть, будь ласка, де ви все це знайшли. Де й коли?

— Я ж казав… Півгодини тому, — він вийняв з нагрудної кишені золотого годинника, — на ґанку перед власними дверима. Відчиняю двері. Дивлюся: лежить газета, а в неї щось загорнуте. Мені газету «Сєверокавказька правда» завжди в поштову скриньку кладуть. А тут вона на підлозі, під ногами. Я взяв. Відчуваю — вага. Розгорнув. А там, як самі бачите, кастет і лист.

— Ви кому-небудь показували свою знахідку?

— Що ви! Я одразу щодуху до вас. Навіть візника шукати не став. Одразу до вас…

— Правильно зробили, — сказав Салтиков. — Я вас попрошу про цей випадок поки що нікому нічого не розповідати.

— Я розумію. — Андрій Зотикович витер хусткою спітніле чоло. — Ви його впіймаєте?

— Не сумнівайтеся.

Після того, як Попов пішов, Салтиков подзвонив у Комдопомоги й попросив до телефону Глотова Федора Максимовича. Відповіли, що його немає на роботі. На запитання: «І давно?», повагавшись, пояснили: «Другий день». Тоді Салтиков узяв номер телефону начальника відділу кадрів і домовився про зустріч. Через двадцять хвилин він був у Комдопомозі. Дивився особову справу Глотова.

О першій годині дня зустрівся з Каїровим у шашличній Лаїдзе.

Каїров підкинув на долоні кастет, потім уважно прочитав листа.

«Андрію Зотиковичу!

Я знаю, що ви не дуже любили свого брата Вадима. Однак рідна кров — завжди рідна кров. Тому перш ніж зникнути, я хочу признатися вам, що вбив вашого брата Вадима з причини ревнощів, з-за кохання до Тетяни Шелепньової, з якою ваш брат мав зв'язок тривалий час. Убив оцим самим кастетом, що буде прикладений до листа. Мене вже викликали в карний розшук. Другого виклику я ждати не маю наміру. Тому покидаю Сєверокавказьк і краї ці назавжди. Росія, вона велика.

Федір Глотов».

— Почерк його? — спитав Каїров.

— Схожий, — сказав Салтиков, протягуючи Каїрову аркуш паперу. — Я вилучив з особової справи Глотова автобіографію.

Каїров присвиснув, прочитавши документ:

— На експертизу! В Глотова початкова освіта. В автобіографії сім помилок. У листі — жодної.

— Тут слова прості, — зауважив Салтиков.

— А стиль? Однак… Я хочу признатися… Мав зв'язок. Після початкової школи так не пишуть.

— Ідентифікацію почерку можна зробити тільки в Ростові. Це забере не менше тижня.

— Я подзвоню Боровицькому. Попрошу прискорити. Викличте Шелепньову. Поговоріть з нею прискіпливо. Якщо Глотов через неї вбив людину, то не міг би розстатися з нею просто так. Зникнути… Це треба зробити сьогодні. В крайнім разі завтра… Там, у протоколі, фігурує старенька, що прибирала в будинку братів.

— Такмазян?

— Так, Такмазян. Побесідуйте з нею. Старі люди спостережливі.

4

Старенька рухалась і розмовляла з моторністю підлітка. Махала руками, схоплювалася з стільця. Салтикову вже кілька разів доводилося просити її сісти й розмовляти тихіше.

Це була та сама Такмазян, про яку нагадав Салтикову Каїров. Вона жила поруч з будинком убитого завгоспа. Мала ключі від будинку, бо щопонеділка й щочетверга прибирала кімнати, за що одержувала десять карбованців у місяць.

— Зотикович називав мене тітонька Айша. Тітонько Айша, на тобі цукерок! На тобі ключі! Тітонько Айша, ось квиток у кіно. А нащо мені кіно, я його боюся… Гарна була людина Вадим Зотикович… А ось брат його Андрій — свиня. Брудний, усі ганчірки в проявнику… Гарного слова не скаже. Ніс догори… Погана людина!

— Айша Давидівна! — Старенька обтерла губи хусткою, і Салтикову нарешті вдалося задати питання. — Які стосунки були між братами?

— Стосунки? Були стосунки. Один брат, другий брат…

— Я запитую, які були стосунки? Гарні, погані?

— Погані, погані! — задріботіла старенька. — Зовсім погані. Сварилися брати. Вбити погрожували.

— Хто погрожував? — насторожився Салтиков.