Читати книгу - "Капітан Зірвиголова"

генерала, розповів йому про страшну небезпеку, що ось-ось може впасти на його невеличку армію, благав віддати наказ про відступ.

З хвилюванням, від якого перекривились благородні риси його обличчя і затремтів голос, він додав:

— Генерале Кроньє! Ви берете на себе страшну відповідальність… Ви будете розбиті, а тимчасом у ваших руках результат боротьби за незалежність!.. Послухайте мене, я не новак у воєнному ділі. Небезпека велика. Благаю вас, накажіть відступати! Ви пожертвуєте при цьому тільки своїм обозом, який і так уже можна вважати втраченим, але врятуєте своїх людей — чотири тисячі бійців; ще не пізно!

Кроньє вислухав полковника з тим безмовним терпінням, з яким дорослі ставляться до пустощів випещених дітей, усміхнувся і, поблажливо поляскавши його по плечу, відповів тими словами, що увійшли в історію:

— Я краще за вас знаю, що мені треба робити. Ви ще не народилися, коли я був уже генералом.

— Але в такому разі поїдьте особисто пересвідчитися, що англійська армія наполовину закінчила оточення! — не вгамовувався полковник.

Замість відповіді Кроньє знизав плечима і відвернувся.

День шістнадцятого лютого минув у тій же злочинній своєю тупістю бездіяльності.

Сімнадцятого після полудня кавалеристи полковника Віллебуа-Марей знову пішли в розвідку. Загін очолював він сам. Перед його очима нескінченним потоком тяглися колони англійських військ.

Вирушив на розвідку і граф Штернберг. Бурський військовий інтендант Арнольді, що супроводив його, глузливо зауважив:

— Хотів би я побачити хоч одного з тих англійських солдатів, які так переслідують вашу уяву.

— Ну що ж, дивіться! — відповів австрійський офіцер, простягаючи руку до обрію, потемнілого від суцільної маси людей, коней і гармат.

Арнольді зблід, пришпорив коня і, напівзбожеволівши від хвилювання, помчав у табір Магерсфонтейн.

Ще здалека він почав кричати:

— До зброї!.. До зброї!.. Англійці!..

— Надто пізно! — з сумом у голосі сказав Штернберг, їдучи поруч нього.

— Так, занадто пізно! — сумною луною відгукнувся Віллебуа-Марей, також примчавши що було сили.

Кроньє, нарешті, переконався у своїй помилці, зрозумів, у яке скрутне становище поставила його сліпота найкращу бурську армію. Треба все-таки віддати йому належне: у ньому миттю прокинувся безстрашний войовник.

Наказ про відступ дано. У таборі зчинилася неймовірна метушня. Легко сказати! Обоз складався з чотирьох тисяч биків, такої ж кількості верхових коней і безлічі возів.

Похапцем запрягли биків, навантажили вози. А ще треба було зняти гармати з їх гнізд і встановити на лафети, розіслати розвідників, дізнатися, якими шляхами відходити, щоб не наразитися на ворога. Подумати тільки! Втрачено цілих чотири доби! А Кроньє і зараз через свою бурську впертість ніяк не хотів кинути обоз і порожнем, користуючись чудовою рухливістю бурів, вивести їх з оточення.

О другій годині ночі табір нарешті спустів.

Впереміж з кавалеристами, погоничами, возами і верховими кіньми ринули в нічну темряву жінки й діти, перелякані і оглушені лясканням бичів, рипом возів, муканням биків, тупотом коней і вигуками людей.

Що це — відступ? Ні, втеча!

Тікали, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, цілу ніч і весь наступний день. Надвечір зовсім виснажені тварини не могли вже рухатися.

Кроньє був змушений розбити табір, його невеличка армія зайняла велику луку долини Вольверскрааль на Моддері, між Кудусрандом і Паарденбергом. Тепер Кроньє буд оточений повністю. Сам він не мав сили прорвати залізне кільце. Лишалося сподіватися на допомогу інших бурських армій.[57]

Але треба протриматися, поки вони підійдуть. Чи вистачить сили?

Кроньє нашвидку укріпив свої позиції. Жінок і дітей приховали за скелястим виступом у глибині яру, виритого Моддером. Вози поставили на схилі пагорба, а тварин, яких не було де заховати, прив'язали до дерев на березі річки.

Весь день дев'ятнадцятого лютого пішов на копання траншей, сітка яких була побудована за всіма правилами військового мистецтва. Вони виходили на поверхню вузькою щілиною в двадцять п'ять сантиметрів завширшки, але в міру заглиблення розширилися до метра. Більшість траншей мала форму букви «Т». Пройти в них можна було тільки з одного кінця.

Тут і судилося армії Кроньє, що окопалася, зникла під землею, чекаючи допомоги, витримати таке страшне бомбування, якого не знала ще жодна з сучасних воєн. До того ж Кроньє не міг навіть відповідати на сталевий ураган, що знявся дев'ятнадцятого лютого над його табором: у нього не було польової артилерії, а встановити важкі гармати під таким вогнем було неможливо.

Бійцям це бомбування не завдало великої шкоди, бо вони не виходили з траншей. Сто п'ятдесят англійських гармат, половина з яких була великого калібру, зосередили свій вогонь спочатку по фургонах і возах, що через дві години, спалахнувши від снарядів, перетворилися на. гігантське багаття небаченої сили. Покінчивши з обозом, англійці взялися за тварин. То була жахлива бойня. На березі річки валялися скривавлені туші чотирьох тисяч биків з розпоротими черевами і пошматованими нутрощами.

Вогонь не погасав дві доби.