Читати книгу - "Плавучий острiв"

того часу, як, покинувши бухту Магдалини, Стандарт-Айленд плаває від архіпелагу до архіпелагу по просторах Тихого океану. Жодного нещасливого випадку не трапилося під час цієї чудесної подорожі. О цій порі року море екваторіальної зон» спокійне, між тропіками, як завжди, повівають пасати. А втім, якби й знялися шквал або буря, то міцна основа, на якій споруджено Мільярд-Сіті, обидва порти, парк і навколишні поля, не відчує ніяких поштовхів. Шквал минає, буря вщухає. А на поверхні «перлини Тихого океану» їх ледве помітили.

В цих умовах доводиться скоріше боятися нудоти, яку породжує одноманітність існування. Але наші парижани перші можуть посвідчити, що нічого такого не відчувають. В неозорій пустелі океану повсюди зустрічаються оази — ті групи островів, які Стандарт-Айленд уже відвідав, тобто Сандвічеві острови, Маркізькі, Помоту, острови Товариства, і ті, з якими він ще познайомиться, перш ніж поверне на північ, — острови Кука, Самоа, Тонга, Фіджі, Нові Гебріди і, можливо, деякі інші. Скільки різноманітних зупинок, стільки ж нетерпляче очікуваних можливостей оглянути ці країни, такі цікаві з етнографічного погляду!

Що ж до Мандрівного квартету, то на що він мав скаржитись, якби навіть у нього й був на це час? Чи ж має він підстави вважати, що відірваний од усього світу? Хіба ж поштові зв’язки з обома континентами не працюють регулярно? Не тільки нафтоналивні судна довозять свій вантаж для потреб електростанцій в призначений день, але не минає й двох тижнів без того, щоб разом з різноманітними товарами, які вивантажують із пароплавів у Штирборт-Гарборі або Бакборт-Гарборі, не прибували на острів відомості та. новини зовнішнього світу, якими втішається на дозвіллі населення Мільярд-Сіті.

Само з себе зрозуміло, що призначена артистам винагорода виплачується з пунктуальністю, яка свідчить про невичерпність коштів Компанії. Тисячі доларів течуть в їхні кишені, і коли закінчиться термін ангажементу, вони будуть багаті, навіть дуже багаті. Ніколи ще вони не жили так безтурботно й розкішно, і їм не доводиться шкодувати за дуже посередніми, відносно, заробітками під час їхнього, турне по Сполучених Штатах Америки.

— Послухай-но, — звернувся якось Фрасколен до віолончеліста, — ти вже зрікся свого упередження проти Стандарт-Айленду?

— Ні, - рішуче відповів Себастьян Цорн.

— А проте, — зауважив Пеншгаа, — наприкінці нашого плавання ми матимем добру торбину грошей!

— Напхана грішми торбина — це ще не все. Треба ще бути певним, що завезеш її з собою!

— А ти в цьому не певен?

— Ні.

Що можна на це відповісти? А втім, про згадану торбину грошей немає жодної підстави турбуватися, бо що три місяці гонорар артистів надсилається у вигляді грошових переказів до Нью-Йоркського банку. Отож найкраще полишити цю вперту людину скніти в своїй нічим не виправданій неймовірі.

Дійсно, майбутнє видається більш ніж будь-коли забезпеченим. Незгоди між двома частинами міста начебто занишкли. Сайрус Бікерстаф та його підлеглі можуть бути задоволені.

Тепер, після балу в мерії, усім ясно, що чари Ді Коверлі полонили Уолтера Танкердона. Це сталось уже рік тому, але за тих обставин, що склалися, він ні на кого не міг звірити своєї таємниці. Міс Ді вгадала це й зрозуміла, і дівчину зворушила його мовчазна скромність. А може, вона навіть зазирнула в своє власне серце і збагнула, що воно ладне відповісти серцеві Уолтера? А втім, своїх почуттів міс Ді не виявила. Вона поводиться дуже стримано, як то велить їй почуття власної гідності, а також і відчуження, що існує між обома родинами.

Проте можна помітити, що Уолтер і міс Ді ніколи не беруть участі в суперечках, які зчиняються часом в особняках чи то на П’ятнадцятій авеню, чи то на Дев’ятнадцятій. Коли затятий Джем Танкердон удається до гострих вихваток на адресу Коверлі, його син замовкає, похнюпивши голову, і йде собі геть. Коли ж Нет Коверлі починає вергати громи проти Танкердонів, його дочка опускає очі, її гарне личко блідне, і вона намагається, хоч і марно, перевести розмову на щось інше. Якщо вони обидва нічого не помічають, то це звичайна доля батьків, яким природа закриває пов’язкою очі. Але пані Коверлі й пані Танкердон — принаймні, як запевняє Калістус Менбар, — не дійшли до такої міри сліпоти. Материнські очі добре бачать, і душевний стан їхніх дітей стає для них джерелом постійних турбот, бо ті єдині ліки, що могли б їм зарадити, застосувати неможливо. Власне, вони добре усвідомлюють, що через ворогування двох суперників, через болючість їхнього самолюбства в питаннях першості й мови бути не може про будь-яку згоду, про єдність їхніх родин… І все ж таки Уолтер і міс Ді люблять одне одного… їхні матері давно розгадали цю таємницю…

Вже не один раз молодика умовляли вибрати собі наречену серед дівчат лівої частини острова. Поміж ними чимало чарівних, прекрасно вихованих і майже таких же багатих, як і він, чиї родини такий шлюб зробив би щасливими. Батько відверто наполягав на цьому, мати теж, але не так настійливо. Уолтер весь час одмовлявся, посилаючись на те, що не відчуває жодного потягу до одруження. Та колишній чиказький комерсант подібних відмовок і слухати не хоче. Хто одержує у спадок сотні мільйонів, той не повинен парубкувати. Якщо його син не може знайти собі дівчини до вподоби на Стандарт-Айленді — природно, дівчину з свого кола, — ну що ж, хай він попоїздить скрізь, помандрує по Америці й Європі!.. Маючи таке ім’я, таке багатство, не кажучи вже про особисту привабливість, наречених він знайде досхочу, навіть коли б забажав принцесу імператорської чи королівської крові! Так гадав Джем Танкердон. Та щоразу, коли батько заганяв його в тісний кут, Уолтер рішуче зрікався розшуків дружини за кордоном. Мати спитала його одного разу:

Мій любий хлопчику, може, тут є дівчина, що припала тобі до вподоби?

— Так, мамо, є! — відповів він.

Пані Танкердон не розпитувала, хто ця дівчина, і син не визнав за потрібне назвати її ім’я.

Безперечно, така сама ситуація склалася і в родині Коверлі. Колишній банкір з Нового Орлеана бажав одружити свою дочку з одним із тих юнаків, що вчащали до них. Якщо жодний з них їй не