Читати книгу - "Перстень Борджія, Володимир Нефф"

та його візирів і високих сановників, які, ми вже згадували про це, засідали на чолі зали, займаючи всю її ширину, спинами до вікон, що виходили на Босфор. Справа і зліва уздовж стін, півколом до високих сановників, трьома–чотирма тісними рядами стояли чауші; за плечима цих чаушів і опинився Петр, коли, покинутий принцом, зачинив за собою двері, оббиті з боку зали такою самою тканиною, як і стіни, блакитним оксамитом із золотими зірками, і через це майже непомітні. Посеред зали, як завжди, лежала чимала купа мішків з грошима для виплати жалування. Четверта стіна навпроти трону, в якій був головний вхід, сьогодні прикритий сріблястою тканиною у складках, що спадала від самої стелі, була порожньою.

— Треба, — пролунав хрипкий старечий голос, — треба, треба…

Промовець помовчав, очевидно обмірковуючи, що треба; присутні ввічливо чекали.

— Треба, — провадив за мить голосок, — приділити цьогорічному святкуванню урді щонайбільшу увагу… щоб воно було якнайповнішим… щоб ворогів охопив смертельний страх, перше ніж розпочнеться похід.

«Oгo, — подумав Петр. — Коли я стану володарем вашого війська, то припиню всі ваші святкування урді».

Що ж, ця думка — якщо врахувати, що зародилась вона в голові людини, жалюгідні дні якої були вже лічені, — вельми смілива.

Святкування урді, дозволимо собі пояснення, було традиційним військовим парадом, поєднаним з народним гулянням неймовірного розмаху, яке влаштовувалося на початку кожного воєнного походу.

Потім розпочалися дебати про необхідність термінового виклику всіх допоміжних корпусів з усіх західних провінцій: з Алжіру, Тунісу і Тріполітанії включно, та про те, де ці сили мають зосередитися і долучитись до регулярних частин війська османської армії. Петр нудьгував і почував себе загубленим, зайвим і очманілим, стоячи за плечима чаушів, які уважно прислухалися, день був спекотний — і крізь відчинені вікна, за якими палало південне небо, у залу проникав лінивий, пекучий вітерець. Він міркував, як вибратися з цієї ситуації, принизливої для нього, бо ж він звик перебувати в центрі загальної уваги, а тут незнайомий чауш, що стояв перед ним, мабуть, відчувши за своїми плечима якусь нетерплячку й неспокій, озирнувся через плече і, побачивши Петра, знову байдужно відвернувся.

Та майже відразу в його прикритій тюрбаном голові щось ворухнулось, і він, збагнувши розумом, кого саме побачили його очі, озирнувся знову, щоб пересвідчитись, що не помилився; переконавшися ж, що очі не обманули його, безгучно, лише порухом уст, вимовив слівце «бак», хоча султан протягом останнього часу не сказав нічого гідного уваги. А чауш, несподівано схвильований, штурхнув ліктем свого найближчого сусіда і щось прошепотів йому, після чого і цей сусід озирнувся, і його обличчя, спочатку байдуже, витягнулось від подиву, а вуста також ворухнулись, нечутно складаючися спочатку в губну «б», далі розімкнулися, щоб пропустити дифтонг «ак». Третій чауш, зацікавлено озирнувшись, лише знизав плечима, показуючи, що чудернацький птах, про якого генералісимус яничарів саме казав, що його жалюгідні дні лічені, не цікавить його; але четвертий чауш, що озирнувся на Петра, розбурханий хвилюванням своїх друзів, сказав «бак» ледь не на повен голос. Тоді озвався суворий військовий голос, який, безперечно, належав Чорногорцеві:

— Що це там діється і хто насмілився порушувати найвище обговорення?

Петр, замість відповіді, хутко пройшов коротеньким проходом, що утворився перед ним у шеренгах чаушів.

— Бак, — сказав султан.

А візирі, високі сановники й чауші хором повторили:

— Бак.

«Бак», — подумав Петр, вражений тим, скільки султанових придворних знає його; він не гадав, що від того моменту, як султан припустився своєї знаменитої помилки, віддавши донечку вченого Гамді не за найпотворнішого зі своїх рабів, а за гарного молодого мандрівника, його, себто Петрова особа була предметом веселого зацікавлення усіх пліткарів сералю, через що в усьому Стамбулі не було місця, пильніше стереженого допитливими, ніж вуличка, на якій стояв дім Гамді. А загальний подив, який викликала його поява в Залі Найвищого Обговорення, дуже легко пояснити тим, що варті, яка, безперечно, охороняла головний вхід до зали, було наказано затримати його, коли б він намагався пройти, що і спробував був вчинити вартовий перед входом до будівлі, а може, навіть і ув’язнити того, чиї жалюгідні дні були вже лічені; та погляньте, він раптом з’являється тут, мов виринувши з підлоги, із султановим халатом, перекинутим через руку, наче кравець, що приніс замовникові готовий одяг.

— Слава Аллахові, котрий подарував служникові своєму Книгу і не вчинив її звивистою, але прямою, — озвався з кутка недоумкуватий принц.

Настала пора й султанові щось сказати чи зробити. Щодо цього, то в його розпорядженні були десятки можливостей і варіантів, починаючи з найм’якішого й наймилостивішого, якби він просто й по–людськи запитав Петра, що він тут шукає, аж до брутального, якби він, викликавши варту, наказав відшмагати Петра канчуками з бегемотячої шкіри й кинути до в’язниці. Султан обрав першу зі згаданих можливостей. Він сказав:

— Що ти шукаєш тут, Абдулло, і як ти потрапив аж сюди?

Петр рушив гарними pas du courtisan[17] , яких навчився під час свого перебування при празькому імператорському дворі, до канап сановників і виконав перед султаном свій найглибший і найвишуканіший реверанс. Він дивився, стримано усміхаючись, в обличчя володаря, але зір його був такий пильний, а спостережливість така гостра, що устиг при цьому оглянути й оцінити на майбутнє головних сановників, серед яких сидів султан на троні, та ще й пригадав з легким розчуленням, як дитиною ходив зі своєю матусею, пані Афрою, до лісочка за міськими валами по гриби; сановники у своїх тюрбанах нагадали йому приємну сімейку грибків.

Дрібненький дідок, що сидів безпосередньо біля султана, не міг бути ніким іншим крім великого візира, якого принц Мустафа характеризував як порохнявого дідка і який саме висловився про необхідність організувати святкування урді з іще більшою помпою, ніж звичайно. Паша з веселим, ситим, виразно семітським обличчям, з чорними круглими очима, сповненими сміху, був, безумовно, Абедіном, канцлером скарбниці, євреєм, який, на думку принца, чудово розумівся на справах християнської віри, а високий джентльмен з вузьким європейським обличчям ймовірно був верховним адміралом Мехмедом Алі–пашею. Муфтія,