Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

дні вересня 1946 року, і зараз на другий день сотня почала готуватися до відходу на захід. Ми мали великі запаси харчів, бо збиралися зимувати в цих краях. Тепер, коли дістали наказ відійти, сотенний Бродич показав усі наші криївки сотні Хріна.

Перед самим відмаршем ми пережили велике розчарування. Ославець і його брат Рогатий, що були в нашій сотні ще з часів вишколу на Буковім Берді, попросилися на тижневу відпустку до батьків. Та минув тиждень, другий, а вони не верталися. Вислано за ними польову жандармерію, але вони мов провалилися під землю. Здезертирував також санітар Скакун. На його місце прийшов до нас Орленко із сотні Біра. На власне бажання перейшли до сотні Хріна чотові Соловій і Грань, а з сотні Хріна вернувся до нас Грім. Він очолив жандармерію, бо Дорош перебрав першу чоту.

Оминаючи села, ми маршували вночі. Першого дня ми затримались у Полянах Суровічних, другого в Барвінках. Села стояли майже порожні. Третьої ночі ми дійшли до Полян, за якими вже починався "мертвий пояс".

Тут ми зустріли зв'язкових, які добре знали терен. Замаскованими стежками ми підійшли до замінованого поля. Чота Корпа йшла попереду. Йшли ми "гусаком", тримаючись протягненого дроту, — дуже поволі і обережно, крок за кроком, ступаючи докладно в слід свого попередника. Ми втомилися не так від довгої дороги, як від напруження нервів. Але перейшли щасливо. Зв'язкові позатирали всі сліди. Далі густими лісами ми попрямували на Свіржівську Маґуру.

Прибуття нашої сотні насторожило польську міліцію. До Горлиць, Криниці і Нового Санча викликано багато війська. Поляки питали людей скільки нас, як ми убрані, озброєні тощо. Найбільше їх цікавило, звідки ми тут взялися і куди йдемо.

Місцеве підпілля очолював провідник Черник. Він мав добре зорганізований зв'язок і майже у кожному селі клітину ОУН і малі відділи боївок — від п'яти до двадцяти стрільців. Ми рейдували по селах Бортне, Пригонина, Бодаки, Рихвальд, Ропиця Руська, Білянка, Маластів, Новиця, Прислух, Верхня, Лосє та Ліщини. В одних селах населення ставилося до нас прихильно, в інших не бракувало донощиків. Рейдуючи, ми запасалися харчами і маґазинували їх у різних місцях. У глибоких ямах ми закопували м'ясо, бараболю, квасолю і іншу городину. М'ясо ми солили в добре осмалених бочках; дно бочки заливали лоєм, м'ясо різали довгими шматочками, укладали рівними верствами, посипаючи кожну сіллю, перцем, цибулею, часником і лавровим листям. Повні бочки знову заливали лоєм, щільно забивали верхнє денце і закопували в землю. Багато шкоди в наших маґазинах робили нам наші лісові співмешканці — кабани та лиси. Від них тяжче було заховати наше добро, ніж від поляків.

На Кичері поляки зробили першу облаву на нашу сотню. Великі військові з'єднання зайняли навколишні села, а головна їх частина пішла в ліс. Про облаву нас попередила місцева сітка ОУН, і ми встигли поховати харчі і зайняли становища. Поляки перейшли не дуже зарослим тереном, не ризикуючи заходити в гущавину. Коли облава перейшла, ми перенеслися табором на гору над Брунарами Вижніми і Нижніми. Ліс тут не такий великий, але дуже густий.

Під кінець жовтня чота Дороша на дорозі до Устя Руського побачила під лісом невеличкий відділ поляків, що порались біля вантажного авта. Вони були так зайняті направою машини, що не помітили несподіваних помічників. На авті було стільки харчів, що нашим хлопцям довелося позичити вози, щоб забрати все добро до табору. Харчі були американського виробу. На кожній пачці, консерві, торбинці стояв напис "Мейд ін УСА", а на коробках "УНРРА". А які там були ласощі: цукор, масло, мармеляда, сухарі, мука, шинка, порошковане молоко, кава, какао, чай!

Того ж дня рій Райтера в селі Фльоринка розброїв трьох польських міліціянтів, що везли повну фіру харчів для станиці міліції. Ці продукти були також американського виробу.

Побачивши "героїв" з американськими харчами, сотенний Бродич попав у несамовиту лють — ми, мовляв, скликаємо облаву на себе.

Але стрільці метушилися і раділи, коли розділювали "воєнно потерпілим" приділ, що його "прислала" УНРРА. Кожний з нас одержав пайку різного приділу, включно з американськими цигарками "Лакі страйк" і "Честерфілд". Усі затягалися американськими цигарками і хоч вони, в порівнянні з нашою махоркою, були справжній люксус, ми всі кашляли від них, мов хворі на бронхіт.

По сніданні, на яке Куропатва "сервував" какао, сотенний наказав ранній обід і відмарш сотні.

Зупа з американських консервів пахла на цілий ліс. Куропатва з гордою міною розливав юшку в їдунки великим черпаком.

Більшість з нас уже встигли пообідати, коли на заставі від сторони Бронар раптом зацокотів кулемет, за ним зчинилася стрілянина на інших заставах. Алярм! Усі побігли на свої становища. Чота Дороша залягла під густим смерековим молодняком, чота Граба вздовж яруги, а наша Корпа замикала вхід до яру. Чота Кручі і жандармерія Грома забезпечувала наші тили від сіл Кам'янка і Поляни. Мене призначили зв'язковим між чотами Кручі і Корпа.

Найгарячіший бій розгорнувся на відтинку Дороша і Граба. Мені наказали бігти до Кручі, щоб він зі своєю чотою замкнув ще один яр і не дозволив ворогові вдертися до табору. Перескакуючи від дерева до дерева, відтак плазом я доповз до Кручі. Вертаючись на позиції нашої чоти, я побачив, що чота Граба захиталася під тиском ворожих сил і почала відступати. Чота Дороша трималася міцно і жарила без перерви по ворогові, а побачивши, що в інших чотах твориться паніка, Дорош з криком "ворог відступає", зірвався зі своїми стрільцями і побіг вперед. Піднесені на дусі чоти Граба і Корпа відразу перейшли в наступ.

Під сильним вогнем нашої зброї та несподіваним протинаступом ворог захитався. Це збільшило завзяття наших стрільців. Стрілянина змішалася з несамовитим криком, а між усіма голосами найдужче було чути голос п'ятнадцятилітнього Олеся, що був зв'язковим при сотенному. З його дитячих грудей вилітав голос міцніший від інших:

— Вперед! Бий ляха! Слава!

Чота Кручі, що досі сиділа нечинно, відкрила й собі сильний вогонь по ворогові. Тоді поляки підхопили своїх ранених і завернули назад.

В тому часі на дорозі до Полян, вантажним автом їхали польські жовніри. Побачивши, що втікають вояки, шофер подумав, що це повстанці, і натиснув на газ.