Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

з двора на битий шлях,

І куди тоді пішов я,

Як сім’ю похоронив -

Нічогісінько не тямлю…

І що дальше я чинив -

Я нагадувать боюся.

Знаю лиш, що дикий страх

Перед кождим чоловіком

Чув я. В дебрах і лісах

Пробував я, тільки ніччю,

Наче вовк, між ха́ти біг,

По пустках шукав поживи

І хапав, що вхопить міг.

 

 

IV

 

 

Раз отак зайшов я в пустку,

Де не світиться. Там, знать,

Всі померли. Чую - стиха

Мов котята десь пищать.

Стисло щось мене за серце!

Засвітив я світло вмиг:

Батько й мати серед хати,

Вже зчорнілі, а круг них

Троє діточок маленьких

Ледве лазять і пищать,

Мов три ангели, зіпхнуті

У вонючий, чорний ад.

Світло вздрівши, разом стихли.

Із голодних оченят

Виглянуло тілько горя,

І страху, і просьб німих,

Що я сам себе не стямив

Та, припавши коло них,

Став ридати, мов дитина.

Власне горе, власний біль

Сліз не витисли мні з серця,

Аж ті діти… Боже мій!

А як тії небожата

Руки к ме́ні простягли

І блідими усточками

Просить їсти почали,

То я скочив, мов із терня,

І поклявся все віддать -

Вік свій, силу, щоб тим дітям

Чесним, щирим батьком стать.

Зараз виволік я трупи

До стодоли, затопив,

Винайшов муки і масла,

Дітям їсти наварив.

А як діти попоїли,

Я поклав їх спать, а сам,

Кинувшись на голу землю,

Волю дав гірким сльоза́м.

Много я в ту ніч продумав,

Все минувше перебрав

І рішинець тут незмінний

На будуще я приняв.

 

 

V

 

 

Поховати давши трупи,

Я пішов до пана в двір.

Пан вже не боявсь холери,

Впер смішливий в мене взір

І сказав: «Ну, Хаїм, що там

Чути в лісі? Маєсь гіт

Вовча мати? А медведі

Чи просили тя на мід?»

Я вклонивсь і мовлю: «Пане,

Річ одну мені зробіть:

За мій труд на рустикальнім

Мене грунті осадіть».

«Що ти, стікся,- пан аж крикнув,

Чи доразу одурів?

Зле тобі на службі в мене?

Панщини ти захотів?»

«Добра служба ваша, пане,

Але я в ню не піду!

Куштував добра доволі,

Прокуштую ще й біду.

Тут померли батько й мати,

Сироти по них дрібні

Полишились - в моїй страті

Бог ті діти дав мені.

Вам тепер би грунт той, певно,

Довго пусткою стояв,

Так позвольте ж, щоб вам з нього

Я повинність відбував».

Слухав, слухав пан ту мову,

Далі сплюнув та й сказав:

«Ну, досить я бачив світу

І досить великий зріс,

А не бачив жида, щоб так

Самохіть в неволю ліз.

Що ж, як хочеш! Лізь, небоже,

Я спиняти тя не йму,

Але, як вернути схочеш,

Знов на службу не прийму».

Я вклонивсь, зітхнув до бога,

Щоб він сил мені додав,

Щоб я більше в панську службу,

Доки віку, не вертав.

І пішов. От так-то хлопом

Став я, сину! Бачиш сам,

Що нелегким був для мене

Перший вступ у хлопський стан.

Та ще тяжче було далі.

Як почула мужичня,

Що їх ворог заклятущий

Став віднині їх рівня,

Хлопський грунт держить, ще й хлопські

Діти взявся годувать,-

Гвалт піднявсь в селі, мов я їх

Всіх хотів обрабувать.

«Вбиймо жида! Проженімо!

Відберім дітей, він їх

Думає на кров порізать,

На жидівську віру всіх

Повернути!..» Вся ненависть,

Що в їх душах за п’ять літ

Против мене накипіла,

Вилізла тепер на світ.

І прийшлось тепера їсти,

Що вперед я наварив,

І боротися з тим лихом,

Що вперед сам натворив…

 

 

VI

 

 

Що робить! Іду до війта,

Щоб громаду він зібрав,

А громаді мовлю: «Знайте,

Грунт по Процю я обняв

Для сиріт його. Повинність

Відбуватиму я сам,

А як доростуть ті діти,

Я все чисто їм віддам.

А що, може, не подоба

Жиду в себе їх держать,

То скажіть, кому їх маю

На виховання віддать.

Я їх буду стравувати,

Зодягать, давать, що слід,

Ви ж для догляду над ними

Чоловіка назначіть».

Вчувши ті слова, громада

Мов води набрала в рот,-

Та ненависть по хвилині

Знов заговорила. «От

Жид присікавсь! - закричали.-

І чого він хоче в нас?

Мало з нас нассався крові

За цілий тяженький час?

Проч з села, проклятий жиде!

З нами тут тобі не жить!

Не доводь нас до нещастя!

Волимо ми положить

Тих сиріт живих у яму,

Ніж щоб ти нам був сусід!»

Так кричали люди люті.

Втихомирив їх аж війт,

Кажучи, що панська воля,

Не змінить її хлопам.

«А що Хаїм мот - то правда!

Я те саме раджу вам».

Ледве-ледве мир уговкавсь

І опікунів обрав.

З тяжким серцем діточок я

Тим опікунам віддав.

Та не довго довелося

Годувать їх. В скорий час

Всі померли. Отоді вже

Оженивсь я другий раз.

 

 

VII

 

 

Не скажу тобі, як тяжко

Приходилися мені

Хлопська праця, панські буки

І ті погляди страшні,

Погляди німої злості

І ненависті, що їх

Я стрічав день в день довкола

Від усіх сусід моїх.

Але серце було в мене

Засталене: все-м пройшов,

Бо-м ненависть в власнім серці