Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

- спи­тав Фе­сен­ко.

- Борони бо­же! - аж крик­ну­ла Нав­роцька. - Моя Ма­ня вчи­лась в при­ват­но­му пансіоні ма­дам Ро­же і вчи­лась не для курсів, а для се­бе. Я навіть бо­ялась да­ти її в па­нянську гімназію. Знаєте, ті гімна­зист­ки та кур­сист­ки бу­ва­ють такі…

Навроцька не до­го­во­ри­ла, їй зда­ва­лось, що за тих кур­сис­ток неч­ля навіть го­во­ри­ти з по­ряд­ни­ми людьми.

- Правда, бу­ва­ють такі, такі собі… гм… - і собі не до­го­во­рив Фе­сен­ко й спус­тив очі на стіл, не­на­че за­со­ро­мив­ся.

- Одначе час би нам і чаю на­пи­тись, а гор­нич­на са­мо­ва­ра не по­дає. Йди, Ма­ню, про­хо­дись з па­ном Фе­сен­ком по сад­ку, по­ки я зве­лю по­дать са­мо­вар.

Це ста­ра Нав­роцька доз­во­ли­ла дочці та­ку вже вільність, що доч­ка на неї аж очі витріщи­ла: «Нев­же, мов, я оце піду гу­лять са­ма без ма­ми з па­ни­чем?» - не­на­че пи­та­ли її очі в ма­ми.

Навроцька вста­ла й поч­ва­ла­ла по­ма­леньку в гос­ти­ни­цю. Фе­сен­ко схо­пив­ся з стільця, надів циліндер, ки­нув зруч­ним ма­хом на плечі пальто з смуг­нас­тою підбійкою й поп­ро­сив Ма­ню на гу­лян­ку. Нав­роцька пішла в свій но­мер, звеліла гор­ничній по­да­ти са­мо­вар, а са­ма ста­ла за завісою ко­ло од­чи­не­но­го вікна й кміти­ла звідтіль за Фе­сен­ком та Ма­нею. Во­на чо­гось бо­ялась, щоб Ма­ня ча­сом не дре­ме­ну­ла ку­дись, не сіла з Фе­сен­ком на па­ро­ход та не чкур­ну­ла в Одес.

Фесенко й Ма­ня пішли стеж­кою, що йшла між акаціями до мо­нас­тирських стін.

«Може, ця Ма­ня тільки так собі звер­ху свя­та та бо­жа, а в душі та­ка ро­зум­на, гост­ра та на­чи­та­на, як і її сест­ра Са­ня, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Во­ни ж з од­но­го код­ла, і не мо­же бу­ти, щоб Са­ня не на­па­ха­ла її своїм душ­ком… Ко­ли б ча­сом не опек­тись, як я опікся од Сані».

I Фе­сен­ко за­ду­мав­ся. Він не знав, з чо­го по­ча­ти роз­мо­ву. «А що як поч­ну роз­мо­ву за рожі та лелії, а во­на мені дасть од­ко­ша, як ота гост­ра Са­ня? - по­ду­мав Фе­сен­ко. - На кож­ний раз поч­ну з по­важ­них, ви­со­ких ма­терій».

- Ваша сест­ра ду­же роз­ви­та осо­ба, на­чи­та­на, ду­же здат­на до на­ук. Во­на кос­мо­політка, лю­бить усякі абст­ракції, те­орії, та сього­часні ідеї, та ви­сокі прин­ци­пи, - по­чав Фе­сен­ко.

«За що це він мені то­ро­чить? Щось мені нев­тям­ки, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Що то за сло­ва - кос­мо­політка, аб… аб… стракції, те­орії?» - на­си­лу ви­мо­ви­ла ці сло­ва Ма­ня в умі.

- Гм… еге, - од­ка­за­ла Ма­ня, зро­ду не охо­ча го­во­ри­ти. Що­до мо­ви во­на вда­ла­ся тро­хи в сво­го батька.

- А ви кос­мо­політка чи націонал­ка? Яких те­орій та прин­ципів ви дер­жи­тесь? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко.

Маню вра­зи­ли ті терміни.

«Це не­на­чеб­то фран­цузькі сло­ва, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Тре­ба пок­ли­ка­ти на поміч фран­цузьку гра­ма­ти­ку…» Во­на ки­ну­лась в думці до фран­цузької гра­ма­ти­ки, в фран­цузьку ети­мо­логію, і не знай­шла там тих слів. «Ой лиш­ко! За що це він ме­не пи­тає?» - по­ду­ма­ла во­на, а потім ска­за­ла:

- Ми… ми цього не вчи­ли в ма­дам Ро­же.

Фесенко за­ре­го­тав­ся в душі й при­ку­сив чер­воні гу­би.

- А ва­ша сест­ра та­ки лю­бить ці терміни, - ска­зав Фе­сен­ко.

«Що ж то Са­ня лю­бить та­ке чуд­не? - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Якісь терміни… гм… чи не ту­рецькі якісь міна­ре­ти?»

- Еге… лю­бить, лю­бить, - обізва­лась Ма­ня.

- Чи ва­ша сест­ра ча­сом не соціалістка? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Егеж, спеціалістка. Па­па ча­сом ка­же, що Са­ня спеціалістка, бо лю­бить вчи­ти в школі, ка­же, що й я спеціалістка, бо люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня.

- Ви ме­не не так зро­зуміли, Маріє Ха­ри­тонівно. Я не ка­жу за спеціальність ва­шої сест­ри. Що во­на доб­ра спеціалістка в пе­да­гогії, я то­му доб­ре відо­мий. Я ка­жу, що ва­ша сест­ра, хоч мо­ло­да, а вже знає доб­ре усякі соціальні ідеї, ціка­виться те­оріями. Ма­буть, ба­га­то чи­та­ла й знає усякі те­орії, - ска­зав Фе­сен­ко.

- Авжеж знає, бо во­на доб­ре вчи­лась в гімназії. Во­на має зо­ло­ту ме­даль. І в нас в пансіоні вчи­ли те­орію по­езії і про­зи, - бовк­ну­ла Ма­ня.

Фесенко на­си­лу вдер­жав­ся й тро­хи не за­ре­го­тав­ся го­лос­но. Щоб не засміятись, він го­лос­но каш­ля­нув.

«Це чис­та провінціальна ду­ре­па! В пансіоні ма­дам Ро­же в Ки­ши­неві нічо­го не ро­би­ли, по­га­но вчи­лись і тільки бай­ди­ки би­ли та фран­цузьку мо­ву вчи­ли», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Чи ва­ша сест­ра лю­бить ті те­орії ра­ди са­мих те­орій, чи прик­ла­дає їх до прак­ти­ки? - знов спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

Маня вже зовсім не ро­зуміла, за що він го­во­рить.

«Ой бо­же мій, як він го­во­рить по-вче­но­му! Нічо­го не втям­лю!» - по­ду­ма­ла Ма­ня і нічо­го не од­повіла. Бідна дівчи­на ог­ля­да­лась на всі бо­ки, не­на­че шу­ка­ла ма­тері для по­мочі.

«Ну, це не Са­ня! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - По­вер­тай ца­бе, бо соб ніку­ди. Ду­же ви­со­кий тон я взяв для цієї ду­рин­ди. Те­пер сміли­во мож­на по­чи­на­ти роз­мо­ву про лелії та рожі».

- Ви, ма­буть, те­пер ба­га­то чи­таєте? - по­чав Фе­сен­ко тро­хи пе­ре­го­дя. - Місци­на та­ка гар­на: мо­ре, скелі, акації, ко­раблі, білі вітри­ла. По­езія кру­гом! Са­мо­ти­на, ти­ша!

- Еге! - обізва­лась несміли­во Ма­ня. - Тільки ма­ма не доз­во­ля­ють мені ба­га­то чи­та­ти. Ка­жуть, що книж­ка­ми мож­на очі зба­вить. Са­ня не слу­хає ма­ми, чи­тає ба­га­то, та ще й ве­чо­ра­ми, і че­рез те в неї очі вже бо­лять; во­на ча­сом надіває оку­ля­ри.

- Оце не­гар­но, як мо­ло­денька й гар­на пан­на, як ви, та надіне оку­ля­ри. Ця шту­ка на­ле­житься до ста­рих. Бе­режіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не ба­чив ні в ко­го, - ска­зав комплімент Фе­сен­ко.

Маня по­чер­воніла. В неї по­чер­воніло навіть чо­ло, а що­ки не­на­че зай­ня­лись.

- Я те­пер чи­таю Го­го­ля… але… але ма­ма ка­же: пан­нам ще не го­диться чи­та­ти усього Го­го­ля, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

- А Шев­чен­ка ви чи­та­ли? - спи­тав для шту­ки Фе­сен­ко, щоб ви­пи­тать в неї пог­ляд на ук­раїнщи­ну.

- Ні, не чи­та­ла. В па­пи є Шев­ченків «Коб­зар», але ма­ма ка­за­ла мені, щоб я йо­го не чи­та­ла: ка­же, що він на­пи­са­ний му­жицькою мо­вою. Ма­ма все дає мені фран­цузькі книж­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

«Буде са­ме та­ка жінка, якої мені тре­ба: не знає ніяких тих те­орій та ідей, нігде ме­не не скомп­ромітує, не опо­га­нить. Але щоб до­ла­ду роз­го­во­ри­тись з нею, тре­ба бра­тись або до му­зи­ки, або до рож та лелій», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Як же оце ви по­ки­ну­ли до­ма в Кишиневі свої квітки? Хто ж їх там дог­ля­да­ти­ме? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Ми по­ви­но­си­ли ва­зо­ни в са­док і ска­за­ли, щоб на­ша гор­нич­на по­ли­ва­ла. Квітки не про­па­дуть. Ма­ма про­си­ла од­ну да­му, що жи­ве на нашій ву­лиці, наг­ля­да­ти, - ска­за­ла Ма­ня.

- Гарні в вас ва­зо­ни?