Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

судится малороссійскій народъ» (1879), розвідки Варшавського, Владимирського-Буданова, Бершадського, Леонтовича, Ясинського, Демченка, Малиновського, Максимейка. З праць польських учених особливо важливі розвідки Пєкосінського. За останні часи інтерес до Литовського Статута виявився з новою силою в численних розвідках українських учених (С. Борисенок, М. Максимейко, М. Товстоліс), білоруських (І. Лаппо, В. Пічета, Бурдзєйка, Забєла) і польських (Ст. Кутшеба, С. Еренкройц, С Пташицький та інш.).

Вже в перших студіях над Литовським Статутом було поставлено питання про його звязок з старим руським правом, висловленим головно в «Руській Правді». Більшість учених однодушно погодилася на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми і таким робом, в протилежність до Москви, явилась безпосередньою спадкоємицею дотатарської удільної Руси. Підкреслюючи надзвичайну схожість між Руською Правдою й литовським правом (в обсягу цивільного й карного права й в обсягу судового процесу), проф. Максимейко й проф. Ясінський поясняли цю схожість тим, що Руська Правда виникла саме на тім ґрунті, де пізніше виник і Литовський Статут, себто на Київській Руси. Грушевський робить до цього твердження дуже важливу поправку, а саме, що Наддніпрянщина, Київська Русь (де повстала Руська Правда) в XIV і XV століттях, коли формувалося Литовське право, стояла в дуже слабім звязку з Литовською державою і, наслідком упадку у себе політичного й культурного життя, не могла мати ніякого безпосереднього впливу на сформування його права. Підкреслюючи, що найбільшу ролю у «зрущенні» Великого Князівства Литовського відіграв не так український, як білоруський елемент, Грушевський вказує, що правні традиції Руської Правди вплинули на Литовський Статут не безпосередньо з України, там де вони виробилися, а з Білоруси, куди вони були занесені і прищеплені київською династією, київською дружиною й кодифікаціями київського права. В новіші часи деякі українські дослідники (М. Масимейко й С. Борисенок) зазначають, що самий зміст Литовського Статуту поділяється на ті самі рубрики, що й Руська Правда, і що навіть самі ухили від прийнятої системи в обох памятках ті ж самісенькі; вони думають, одначе, що цим ще не установлюється неодмінно факт рецепції, запозичення Литовського Статуту з Руської Правди: ця подібність, на їх думку, пояснюється тим, що впорядники обох памяток наслідували одні й ті самі зразки й перебували під впливом однакових понять про правні відносини.

Перед виданням Статута держава Литовська не мала загально обовязуючого кодексу, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, по своїх місцевих звичаях. Само правительство ще початку XVI в. мало намір знести до купи всі «права», але фактично ініціятива кодифікації належала верстві шляхетській, представники якої на соймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На соймі 1522 року справу порушено знову. Проект Статута був зложений юристами великокняжої канцелярії, обміркований на кількох соймах і нарешті ухвалений в осени 1529 року. Він не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку, через що в тих списках, які збереглися до нашого часу, зустрічаються ріжні зміни, виправки, додатки. Цей перший Литовський Статут мав у собі всього 13 розділів, поділених кожен на кілька артикулів. Всіх артикулів було 264. Перший розділ трактував про верховну владу й відношення до неї населення, другий — про «земську оборону», себто про орґанізацію військової служби; третій — про шляхетські вольності, четвертий — про суддів та про суди, всі інші містили в собі норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Остаточна редакція Статута була безперечно результатом певної боротьби між панами-маґнатами та шляхтою й фіксувала ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано, що її не можна карати «безправно», себто без судового публічного процесу. За шляхтою забезпечувалося володіння землею, яку не можна було одібрати без вини. На суд шляхтича можна було викликати лиш оповістками. Відповідальність шляхтича за злочин установлювалася чисто індивідуально. Коли шляхтича було б обвинувачено в злодійстві, як що краденої речи у нього не було знайдено, він міг очиститися присягою. Шляхтич діставав право апеляції на суд воєводи або старости просто до великого князя. Він мав свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей на користь князя й адміністрації.

За убивство шляхтича платив шляхтич 100 коп грошей «головщини» родині вбитого і стількиж «вини» великому князю. За убивство путого боярина, служебного ремісника чи тивуна платилося 20 коп, а за вбивство мужика всього 10 коп. Шляхтич за те, що вдарив шляхтича, платив 12 коп штрафу, але коли б вдарив шляхтича «простий хлоп» або міщанин, то йому врубали руку. За убивство ж шляхтича хлоп платив головою.

За критерій приналежности до шляхетського стану було визнано принцип давности: до шляхетського стану належали ті бояре, які здавна, від кількох поколінь належали до боярства й користувалися з боярських прав. В окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було виставити певне число свідків-шляхтичів, які мусіли б присягнути, що дана особа «єсть зроду шляхтич». Наново шляхетство можна було набути лиш через надання великого князя.

Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв протягом середини XVI століття і бажання шляхти закріпити ті права в законодатному кодексі привели до видання нової редакції Статуту, до т. зв. Другого Литовського Статута 1566 року. Ця редакція була переведена спеціяльно обраною в 1551 році комісією, так само як і перша була переглянута кілька разів на соймі й нарешті була зтверджена соймом. Другий Литовський Статут (так само не друкований, як і перший) мав уже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно поширено розділ про шляхетські права й про карні злочинства. Внесено, наприклад, артикул, що чоловіку нешляхетського стану за те, що ганьбив шляхтича, врізується язик. Коли шляхтича вбило кілька шляхтичів гуртом, то за голову вбитого могла бути страчена голова тільки одного з убивців; тоді ж коли шляхтича вбило кілька хлопів, то їх треба було покарати: на горло всіх. Слово «боярин» в Другому Литовському Статуті вже майже зовсім не уживається, натомість скрізь стоїть слово «шляхтич».

Та не встигла друга редакція Статута ввійти як слід в ужиток, як сталася важлива зміна у житті Литовської держави, особливо ж її українських провінцій, — Люблинська Унія. Люблинський сойм ухвалив виправлення Литовського Статуту, вибрав комісію й доручив їй зредагувати Статут в тім дусі, щоб погодити його з польськими законами, так щоб по цілій Речі Посполитій суд відбувався одним і тим самим способом. Одначе комісія, зложена з самих лишень литовців, не думала вязати себе цією директивою й