Читати книгу - "Сад забутих плодів"

«Діти в жоден спосіб не здатні замінити любов чоловіка або, звісна річ, дружини, якщо чоловік залишається сам на старості».

Далі мріє повернутися в Грузію, щоб жити зі стадом кіз. Москва для неї — лише гори посуду, який треба перемити, і брудні підлоги, що їх треба вичистити. Повсякчас я думаю про свою Костанцу, про її складне життя, боротьбу з вадами і хворобами, про її серце, сповнене любові до цього далекого батька, байдужого, як їй здавалося, до неї.

Сьогодні День народження моєї дружини. Сімдесят років. Сусіди. Вона подарувала мені цілий континент друзів і дивовижних вистав. Я багато чого навчився в Росії. Світ навколо мене існує тому, що є моя дружина. За великими вікнами на четвертому поверсі, де мешкав колись один комуністичний міністр, небо ясне. Слухаю Моцарта у виконанні блискучого скрипаля. Музика промовляє до мене, і я її розумію чіткіше за слова, що чую з телевізора. Я зараз далеко від Пеннабіллі й самого себе. Я не ставлю собі запитань, оскільки не знаю, що відповідати.

Повернення у старі приміщення пристарює людину. У залі Будинку письменників аншлаг. Мені наговорили компліментів і зробили чудові подарунки прекрасні режисери й актори. Квартира наповнилася квітами. Я з півгодини стояв із оберемком троянд. Нарешті Лора занесла ті троянди на кухню.

Небо яскраве й гостре, як щойно пробуджене лезо. Сьогодні субота. Лора приготує спагеті з тунцем. Потім вона побіжить із квітами на цвинтар, щоб покласти їх на могили своїх небіжчиків, а я залишуся вдома з Далі й думатиму про Грузію, а також про Пеннабіллі, де, як мені сказали, падає сніг.

Ні Пеннабіллі, ні Москва не можуть витягти мене з туману печалі, що останніми роками спустився на мене. Треба думати не про одне певне місце. Воно вже чекає на нас. Потрібні невеличкі мандрівки для швидких і розмаїтих утіх. Москва не може стати притулком. Забагато заторів, забагато труднощів на шляху до місця яскравих подій і до друзів. У Пеннабіллі можна рухатися з легкістю. Там немає необхідності пересуватися. Бо куди там іти? Треба розмірковувати й дивитись у вікна. Марно шукати способів відволіктися. Не допоможуть потрясіння й буревії уникнути прикрих думок.

Я думаю про створення місцинки в Сантарканджело, яку я заповнив би своїми творіннями. Картини, гравюри, кераміка, меблі, розписані полотна. Думаю, що своє дев'яностоліття відзначу в Сантарканджело, якщо, звісно, доживу до того часу. Москва сіра і кваплива. Я залишився лежати на канапі. Лора пішла до консерваторії послухати молодого піаніста Луганського, нову й виняткову зірку.

Я почуваюся ліпше, горло вже турбує менше. Сонячно. Але прийшло похолодання. Я думаю про Іспанію. Із Севільї до Мадрида — на машині. Ми проїхали дубовими гаями, і я помітив биків з білими рогами, що пронизували небо. У машині Сергій з Італії сказав мені: «Я тобі потім скажу те саме, що кажу тобі зараз». Ми бігали з Лорою на виставку Бориса Мессерера в одному з салонів парламенту. Кілька портретів чудової поетеси Белли Ахмадуліної. Вони дивовижні. Її обличчя й уся постать випромінюють найрозпачливіші думки. Мене притягує її віддаленість від цих місць — наче вони написані з пам'яті. Небо, зображене у краєвиді, побачене очима балерини Легоберієвої[23].

Уночі мене трохи лихоманило. А сьогодні зранку — 36,2 С°. Московський ранок ошелешує мене. Удень я щасливий, що перебуваю тут. З настанням ночі думки вбираються в меланхолію. Вона та сама, на жаль, що обсідає мене в Пеннабіллі. Повертаючись туди, я думаю, що хотів би вирушити в невеличкі мандри, пошукати покинутих місць.

Вечоріє, а я так само сиджу в кімнаті. Я маю пригадати історію, зокрема, свого дитинства в Сантарканджело, з гільзами від снарядів Великої війни, у які моя мати ставила квіти, і деякі вдяганки зі шкіряними елементами, і центральний стіл на весіллях моїх сестер. Потім — небо, що є синявою ночі. Постійно запитую себе, що я робитиму, коли повернуся до Італії. Ці поїздки до Росії, як видається, завжди щось обіцяють. Чимало очікувань справджуються, але я відчуваю, що не тут моє місце. Забагато автомобільних заторів. І славні друзі зі своїми проблемами. Треба мати в Італії бажання почути голос Джанні, який говорить мені про краєвиди й закликає дивуватися римській присутності. Раз у раз утішатися виглядом долини Марек’я з височини. Померти з надією побачити такі речі. Мир. Я перебуваю у стані смиренного одужання. Попросив перевернути всі квіти догори дриґом, щоб бачити, як вони в’януть разом зі мною. Ми думаємо назавжди залишити Москву. Розраховуємо, як продати меблі та квартиру. Не найдоречніший час для цього, однак нас непокоїть радше те, що ми не знаємо, де саме купити житло в іншій частині світу. Ми могли б також витратити час і кошти, подорожуючи, наприклад, круїзним судном. Я дійшов до того, що міркую, як старі жінки.

Хтось прокинувся, щоб повідомити нам про землетрус в Абруццо. Багато росіян телефонують мені, аби розвіяти мій смуток.

Прийшов Леонід, крихітний худенький чоловічок із білою, майже прозорою бородою. Він зняв документальний фільм про старообрядців, які живуть убого в дивовижних місцях. Люди, поховані у своїй вірі, стародавній і вічно замовчуваній. Аж до 1700 року вони не мали єпископів і керувалися старими книгами, які читали найосвіченіші.

Після 1700 року з Угорщини прибув єпископ і були створені невеличкі органи для керівництва цими відколотими від офіційної церкви вірянами. У тайзі, неозорому лісі, що тягнеться від Уралу до Владивостока, якщо вітер дме з півночі, немає риби в річках. Траплялося так, що впродовж років вони харчувалися хлібом із трав або гороху. У бородах заплутуються слова, що беззвучно спадають із вуст, а тоді ковзають уздовж постатей, повних вітру й утечі. Проте, їхня присутність як така вже є молитвою.

Я ні в що не вірю, але потребую цих людей, відмінних від мене, сповнених духовної втіхи, мені недоступної.

Я відчуваю, що скоро цей невеликий потічок вступить у море, оскільки зникнуть ці люди, зіткані з духовності.

Я прокинувся рано з болем у голові й думкою про землетрус, який зруйнував Аквілу, світле місто в центральній Італії. Понад 200 загиблих, 50 тис. залишилися без даху над головою.

О четвертій годині дня я виступатиму перед студентам ВДІКу, головної кіношколи Росії. Скажу їм, що мають вірити мені на слово? Заледве. Вони самі мають дати правильні сигнали щодо історії нашого часу.

Я закінчив насичену гострими словами розмову, коли вже було пів на сьому. Здається, я задовольнив цю студентську аудиторію. Уже вдома, у ліжку — не знати