Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 33.2

Спочатку я швидко-швидко збігаю сходами, щоб навіть не перетнутися з Марком. Після, ще не встигнувши зачинити за собою двері фойє, розумію, наскільки це безглуздо і плетуся якомога повільніше. Підходжу до аудиторії та даю собі хвильку. Аріна права: я жахлива боягузка. Примушую себе відчинити двері і нарешті заходжу. В аудиторії на подив немає нікого. Обертаюся на місця для студентів — нікого. Знову повертаюся до професорського столу — нікого. Нікого?

— Ні так ні. Я залишилася чесною, — знизую плечима і…

— Знову біжиш? Боїшся? — лунає позаду мене.

— Звичайно ні, пане Аланьєв, — трохи повертаю голову. Не хочу дивитись у його очі.

— Пан Аланьєв? — підходить ближче, — Мені подобається, — Чому ти не називала мене так раніше?

Він стоїть за моєю спиною, і це посилює відчуття. Я його не бачу, тільки чую та відчуваю. У його голосі легко простежую інтимні нотки, коли красиві чоловічі пальці підхоплюють пасмо волосся, що випало з хвоста.

— Припини, — шепочу, здригаючись.

— Чесна і хоробра — найточніший твій опис, Вишня, — дихання частішає. Марк торкається мого плеча, і я не витримую.

— Марк Валентинович, — різко обертаюся і відходжу на кілька кроків, — якщо Ви хотіли обговорити зі мною конференцію, я уважно Вас слухаю. Якщо ні, то я піду, — у спробі перевести дух роблю все можливе, щоб він побачив: мені все одно.

— Звісно, ​​Таїсія. Як забажаєте, — його тон змінюється на офіційний, він проходить повз мене і сідає на стіл. Який же він сексуальний. Демон, а чи не професор.

— Я хотіла б одразу сказати, що можливо, мій батько буде проти поїздки. Не хочу, аби Ви даремно розраховували на мене, так що Вам краще пошукати заміну, — опускаюся на місце в першому ряду.

— Думаю, зі своїм професором ти в безпеці. Твоєму батькові не через що переживати, — спокійно вимовляє він, а я закашлююся, згадуючи безпеку його рук, — А тепер по поїздці. Вона, до речі, відбудеться наступного тижня. Виліт у неділю, один повний день там. У понеділок доповіді студентів, а у вівторок полетимо назад. Отже, вже у вівторок увечері будеш вдома. Дні конференції тобі, звичайно, зарахують, перепусток не буде.

— Яка тема доповіді?

— Хмм ... Ти дівчинка розумна. Здивуй мене, — обрати самій? Він так довіряє мені? Хм, гаразд.

— А ваша тема яка?

— Здивую тебе.

Він дивиться в упор своїми красивими зеленими очима, які обрамлені чорними віями. Атмосфера довірлива, проста і я не утримуюсь від смішку:

— І ми будемо на конференції такі здивовані.

— З почуттям гумору у тебе завжди був порядок, Тая, — його губи чіпає щира усмішка, і мої теж, — Якщо з доповіддю виникнуть питання — дзвони, приїду, провітримо мізки.

Чари моменту випаровуються. Тон знову робочий, фрази офіційні. Як я й хотіла, чи не так?

— Це все? — питаю, підводячись.

— Так, все. Можеш іти.

— Дякую, — я роблю кілька кроків до дверей і обертаючись зависаю, чомусь починаючи підбирати в голові варіанти прощання.

"До побачення"? Ми не підемо на побачення. "Всього найкращого"? Я ж не в магазині. "Бувай"? Він мені не друг.

— Бувай, Таю, — киває Марк, зчитуючи мій стан.

— Бувай, — зрештою видавлюю з себе, заїкаючись і невпопад махаючи рукою.

Вийшовши з аудиторії, притуляюсь до стіни. Видихаю. Наче крос пробігла. Я б дуже хотіла в Берлін.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍