Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Мені шкода… — шепочу. Насправді у мене просто немає слів. Я не думала, що історія Даміра Воронова буде саме такою.

— Не варто мене шкодувати, Аліно. Я… на це не заслуговую, — говорить.

— Чому ти так кажеш? — дивуюсь. — Ми всі заслуговуємо на родину. На маму і тата. Якщо так подумати, то і в мене нікого не було. Віталік був хорошим батьком, але я ніколи не відчувала батьківських почуттів з його боку. Тепер зрозуміло чому. 

Дамір зупиняє коня і просить мене триматись міцно. Прив'язує його до дерева, а тоді допомагає мені злізти на землю. Тепер ми стоїмо одне навпроти одного, і я не знаю, що робити далі. 

— Я не сказав тобі про Борисова не тому, що переслідував якісь свої цілі. Аліно, я знаю його занадто добре. Він забере тебе у мене і навіть твоєї думки запитувати не буде, — серйозно говорить Дамір. 

— Борисов настільки погана людина? — питаю схвильовано.

— Важко сказати… — замислюється. — Він директор величезної корпорації й має силу поставити на коліна будь-кого. 

— Навіть тебе? — затамовую подих. 

— Тепер — так, — киває. 

— Чому тепер?

— Тому що у мене з'явилося слабке місце. І це ти, — Дамір обережно торкається долонею моєї щоки, а я… не знаю, як бути далі. 

Він так багато розповів мені сьогодні. Відкрив те, чого ніхто, крім Спартака, не знає. Це великий крок з його боку. Я як ніхто знаю, як важко було йому відкритися. Зараз у мене є вибір: відштовхнути чи обійняти. Цей вибір надважливий, адже після нього все зміниться остаточно. 

Дамір чекає на моє рішення, а я… роблю маленький крок вперед і огортаю його шию своїми руками. 

— Дякую, що розповів, — шепочу. — Пообіцяй мені лише одне — і я буду поруч. Більше ніколи не роби мені боляче. 

— Обіцяю! — Дамір не вагається жодної секунди. Його уста накривають мої — і весь світ однієї миті перестає існувати. 

Руки Даміра у мене під футболкою, а мої — у його волоссі. Я не хочу думати про те, що роблю чергову помилку. Це не помилка. Я кохаю цього чоловіка і хочу, щоб він також мене кохав. Так, як вміє, або ж не вміє. Я готова його навчити. Лиш би ніхто і ніщо нам не заважав. 

— Треба повертатися. Скоро буде гроза, — шепоче мені в губи. 

Киваю і тільки зараз відчуваю сильний порив вітру. Темні густі хмари збираються над нами, тому знову сідаємо на коня і повертаємось на ферму. 

Тільки-но ховаємось під навісом якоїсь будівлі, на землю обрушується сильна гроза. Гілки дерев ламаються від поривів вітру і падають на землю. Небо розсікають блискавки та гуркоче грім. 

Тільки мені зовсім не страшно, тому що Дамір міцно мене обіймає. 

— Як ми повернемось? — питаю, спостерігаючи за тим, як вода буквально вкриває землю. 

— Сьогодні залишимось тут, — шепоче мені на вухо і цілує десь там. — Ти не проти?

— Ні, — кажу. — Мені подобається в цьому місці. 

— Мені також, — Дамір бере мене за руку і веде за собою всередину будівлі. Виявляється, що це такий собі мініготель для працівників ферми. 

Ми проходимо в номер з великим ліжком, і, поки Дамір зачиняє двері, я наближаюся до вікна, яке повністю вкрите патьоками води. 

— Ти розкажеш мені про Макса? Чому твій син працює на твого ворога? — розумію, що ступаю на небезпечну територію, але не можу інакше. Якщо Дамір вирішив бути чесним зі мною, то має бути чесним до кінця. 

— Розкажу, — Воронов наступає, і вже за кілька секунд він знову в моєму особистому просторі. — Але трохи згодом. Я шалено скучив за тобою, дівчинко. Хочу тебе всю.

Дамір знову цілує, а я знову відповідаю. Нам не заважає ні грім, ні блискавка. Мабуть, навіть допомагає. Ми одні тут, відрізані від усього світу. Я хочу відчути його повністю, а Дамір хоче мене всю. 

Навіть бажання у нас схожі, як і почуття. І не має значення, що я можу відкрито про них говорити, а Дамір — ні. Він зміниться. Я впевнена у цьому. Якщо кохає, то рано чи пізно скаже про це. 

Головне, щоб не було пізно, адже наші життя такі короткі. Сьогодні ми на фермі займаємось коханням, а завтра повернемось у жорстоку реальність, щоб вкотре доводити собі та іншим, що маємо право жити.