Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Глава 21

Кіра була не просто приємною дівчиною. Її енергійність, активність, дружелюбність, усмішливість та щире бажання допомогти неймовірно підкуповувала, вона змогла зачарувати мене за п'ять хвилин знайомства.

Мені здавалося, що сама того не плануючи, я натрапила на золоту жилу. Її поради я слухала, жадібно витріщивши очі, щоправда відчуваючи себе при цьому повною дурепою. Все що вона говорила, лежало на поверхні - підійди та візьми, і було так прикро, що я не змогла дійти своїм розумом до цих простих істин.

- Для початку зверни увагу на ... - Дівчина на секунду відволіклася, кинувши погляд на малюка, що копав маленькою лопаткою землю, сидячи біля басейну, потім, повернулася очима до мене, - виробників корму, приклад. Загалом усіх тих, кому можна запропонувати взаємовигідну співпрацю.

- Що я можу їм запропонувати? - Злякано моргнула я, і покосилася на Ваню, що сидів поруч. Той ліниво спостерігав за нашою розмовою, ніби не дуже зацікавлений, попивав чай з великої чашки, сидячи поряд з нами в просторій альтанці, але раз у раз кидав якісь дивні оцінювальні погляди то на мене, то на Кіру. І саме тому мені не хотілося виглядати ще більшою дурепою, ніж я почувала себе.

Не знаю чому, але було стійке відчуття, що він порівнює нас. Це була свідомо провальна витівка: на тлі красивої, впевненої в собі і розумної Кіри, я виглядала жалюгідною, тупуватою, блідою моллю.

- Ну подумай, - жартівливо підморгнула дівчина, - що рухає будь-які продажі?

- Реклама, - відразу поспішила проявити інтелект я.

- Саме так, - клацнула пальцями Кіра, - пообіцяй їм повісити вивіску з їхньою рекламою на воротах, і на кожному кроці розхвалювати їхній товар, і вони вкладуться у тебе, як милі. Так це працює.

Я із сумнівом пожувала губу. Нахмурилася. Наш притулок знаходився в такому глухому місці, що від такої «реклами» не буде ніякого толку. Там не те щоб перехожі не проходять - навіть птахи не пролітають, настільки убогим і покинутим було містечко.

Кіра, очевидно побачивши мої вагання, співчутливо подивилася на мене і додала.

- Так, відмов буде багато. До цього треба бути готовим. Більшість людей зливаються вже на цьому етапі – перші ж зачинені двері обрубують на корені навіть найпотужніші пориви. Але треба розуміти, що це тільки початок... Тихон, відійди від басейну! - метнувши черговий погляд у бік сина, прикрикнула Кіра, трохи сіпнувшись у його бік, але відразу зупинивши себе. Хлопець підняв голову, і шкодливо посміхнувшись, на присядках присунувся ще ближче до борту.

– Знайшов глядачів? Не думай, що тобі вдасться таким чином привернути до себе увагу. - тицьнувши в хлопця пальцем суворо промовила дівчина, і я оторопіло підняла брову. Вона розмовляла з дворічною дитиною, як з дорослим, але він, як не дивно, розумів її - схоже вирішивши випробувати межі маминої витримки на міцність, він посунувся до води ще на пару сантиметрів - досить небезпечна близькість, і з очікуванням, подивився в наш бік.

- Він не впаде? - Здригнулася я, коли хлопчик злегка похитнувся.

- Звісно впаде. – кинула дівчина таким спокійним тоном, ніби це мало хвилювало її. – Ну, може тоді зрозуміє. - Знизавши плечима вона знову повернулася до мене обличчям. Я ж, трохи приголомшена такою явною безрозсудністю з її боку, не відводила від хлопчика очі, боючись проґавити момент, коли треба буде кидатися рятувати маленького маніпулятора.

Однак втративши увагу глядачів, він, як на замовлення, кинув лопатку у воду і відійшов від басейну, миттєво переключившись на метелика, що сидів на квітці. Здивовано хмикнувши, я навіть зніяковіла трохи: схоже Кіра чудово знала свого сина, я ж, як завжди, поспішила з висновками.

- Загалом, якщо ти не готова працювати до виснаження на справу, краще не берись. – повернулася до розмови дівчина. – Я можу допомогти, дати інструкції, познайомити з потрібними людьми, але просити, принижуватися, десь йти на неприємні компроміси, терпіти відмови та упереджене ставлення – все це доведеться робити тобі, розумієш? - Кіра, наче вибачаючись, з жалем підібгала губи. – Це дуже непросто.

- Але воно того... варте? - З невпевненістю простягла я.

Мені здавалося, що дівчина не вірить у те, що в мене щось вийде. Ваня продовжував мовчки слухати нашу розмову, ніяк не намагаючись мене підтримати (хоча, хіба він повинен був?). Всередині мене боролося два почуття: бажання довести їм, і навіть більше – собі, що я можу досягти успіху в задуманому, і слизька, неприємна невпевненість, що я на це насправді нездатна, і тільки уявляю про себе казна-що.

- Звичайно! – вигукнула дівчина. – Судячи з вашої розповіді, у притулку багато проблем. Уяви на хвилину, що ти можеш їх вирішити. Всі до єдиної. Нагодувати, вилікувати, прищепити, забезпечити житлом, віддати в добрі руки, добрим дбайливим людям. Ви поки що дуже маленькі, непомітні. Вам потрібно заявити про себе, звернути на себе увагу. І далі буде більше. Коли вас нарешті помітять, зможете розширити місце, взяти більше тварин, почати співпрацювати із ветклініками, владою. Відкрити більше притулків, може, навіть і в інших містах - бездомних тварин скрізь вистачає. Скрізь потрібна допомога. Тільки уяви, що ти всім їм можеш допомогти. – розмріялася Кіра, сяючи очима.

Було видно, що вона потрапила у свій потік – натхнення її було майже відчутним, тож воно по краплині передалося і мені.

Я ширше розплющила очі, сіла рівніше, жадібно прислухаючись до кожного її слова, і ніби заразившись її ентузіазмом, навіть заусміхалася. Усередині мене щось штовхнулося, ожило, таке тепле, свіже, іскристе. Бажання діяти вогнем побігло венами. Миттєво я в фарбах уявила собі все, про що говорила дівчина, і мене ніби затопило яскравим сонячним світлом, сколихнуло, змушуючи серце стукати сильніше, а руки свербіти від негайного бажання втілити в життя все, про що вона говорила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍