Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

13.

— Клянуся, якщо ти там голий чи гірше — на одному коліні з каблучкою, ти навіть не уявляєш, звідки хірургам доведеться витягати з тебе оце все.

Якщо гадки не маєш, з чого почати важку розмову, починай з нападу. Мій особистий рецепт.

Подумки я благала усі вищі сили, щоб Тоні хоч хвилинку побув слухняним. Я сподівалась, він готовий до цього, якщо вже витратився на прикрасу. Якщо він справді вважає мене іншою, відмінною від тих дівок, котрі завжди його оточують, повинен розуміти, що діаманти не змусять мене проковтнути образу.

Або це лише черговий параграф його схибленого хитромудрого плану, й Соретті демонструє так свої можливості, ніби промовляє «дивись, які дрібнички оточуватимуть тебе, якщо погодишся на мою пропозицію» і про вибачення взагалі не йдеться. Не дарма Сильвія попередила, що її пташенятко каятися не вміє.

— Це, звісно, інтригує — така можливість дізнатись, наскільки бурхлива в тебе уява, — мовив він, — та спойлерити я не буду. Розвернись й побачиш усе на власні очі.

— Ну от чого ти нариваєшся? — просичала я. Доведеться підкоритись. Врешті-решт, не задкувати ж мені до ліфта, коли прийде час забиратись звідси. — А тепер поясни, будь ласка… Чорти б мене вхопили! Ти як той опосум, якого переїхала вантажівка та після смерті ще тягла за собою до Айдахо!

Розвернувшись, я втримала щелепу на місці, обмежившись виряченими на боса очима. Тоні сьогодні заледве був схожий на себе.

Соретті завжди пахнув звабливо, ошатно вбирався й просто-таки випромінював на оточуючих чарівність до запаморочення, а тут він… він… Не голився з самої моєї втечі, не мився, схоже, також, і темне волосся було розкуйдане зовсім не в навмисному безладді. Він виглядав потасканим й морально виснаженим, якщо не потрощеним на друзки, як одна з тих пляшок вина, немов він аж настільки переймався їхньою долею, що спроєктував її на себе.

А ще замість звичних сорочки та штанів він був вдягнений у футболку й спортивки. І якось мені не вірилося, що в такому пригніченому стані Тоні зібрався з силами, щоб потренуватись, що б там не казали про спорт й викид гормонів щастя. Єдині гормони щастя в Соретті — це оргазми та вино.

Невже це я йому таке заподіяла?

Скоріше, моя відмова. Він не звик чути «ні». А ще моя втеча його підкосила — чиюсь спину він також бачив лише під час сексу, це ж він зазвичай дає драпака вранці й розчиняється без сліду. Ми помінялися місцями і цей досвід йому не сподобався.

Та зізнаюся, його стан вгатив і по мені. На безпритульних самотніх собацюр я завжди реагую гостро й, не зважаючи на порівняння з опосумом, що зірвалося з язика, насправді Тоні нагадував покинутого цуцика, якого мені одразу схотілося підібрати та втішити.

Мене зупинила лише думка, якщо притулити Соретті до грудей, він за звичкою полізе гратися з сосками.

Тож я не зрушила з місця.

— Гаразд, тепер я розумію, чому з пандою тоді вийшло не дуже, — присвиснув він.
— Відкладемо розмови про «Енімал Пленет». Що з тобою сталося?

— Ти, — розвів руками Тоні.

Скептично форкнувши, я похитала головою. Не вірю. Переконай мене, Соретті.

— Друга спроба. І врахуй, щедрість моя не безмежна.
— Що ти волієш почути? Так, після твоєї втечі, після тієї сварки я все збагнув, Лізбет, — і кляте серце тьохнуло від того дурнуватого прізвиська, не через його куце зізнання. — Ось такий вигляд має каяття, — на додачу Тоні вказав на себе, щоб остаточно втримати мою увагу. Ніби я й досі роздивлялася коштовні камінці, навіть не глипнувши на нього.

— Такий вигляд має середньостатистичний безхатько з Чикаго! — тільки лахи в нього значно дешевші. — І я не кінця певна, що у сусідній кімнаті не принишкнув від страху, що йому не заплатять, бродвейський стиліст, який люб’язно надав тобі оці свої, — я також змахнула рукою в його бік, — послуги.

— А звідки б я знав, коли ти прийдеш? — досить правдоподібно заперечив бос. Проте існує одне маленьке, крихітне зовсім «але».

— О, звісно, а це троянда з «Красуні та Чудовиська», яка ніколи не в’яне. Магія за межами Гоґвортсу, чи не так? — трясонула я квіткою. Браслет як тоненька срібна зміючка сповз з листя й гепнувся на підлогу. Ніхто не кинувся його підіймати.

Я звела очі на Тоні. Чи потикався він у такому вигляді до Даймонд дистрикт[1], чи його дупу знов врятувала стара шкільна подруга?

— В мене і чек є, якщо забажаєш обміняти його на гроші.

Який він усе ж таки кретин. Прагматичний безмозкий кретин.

Я не маю коштовних прикрас окрім перлового намиста, що батьки подарували мені на шістнадцятиріччя, та сапфірових пусетів від бабусі. І те, й інше лишилося вдома. Я була б дурепою, якби узяла їх з собою до гуртожитку. Втім я не хотіла цього браслета.

Соретті відчув, що я серджуся, прочитав це по моїх очах. Й похитав головою.

— Не роби з мене чудовисько, Бессі. Знову.
— О так, я ж і забула, що насправді ти святий, — уїдливо передражнила його я.

Тоні гмикнув та осміхнувся. Нехай виглядав він пом’ятим, та навіть зараз ця його лінива посмішка знезброювала та могла розв’язати війну між кралечками-хвойдочками за право ділити з ним ліжко. Між злістю та тим, як, виявляється, сильно я сумувала за цим вилупком. Між розумом й серцем. Гаразд, між першим й місцинкою, що приймає рішення під текилою.

— Припини, в нас був секс. Тобі добре відомо, що нічого святого в мене немає.

— Ось! — клацнула я пальцями. — Ти сам визнав це!

Трохи помовчавши, зметикувавши, якщо дати йому волю, він згадуватиме ту ніч у деталях, а це точно витрясе з мене останні крихти самовладання й байдужості, я хапнула ротом повітря для хоробрості й мовила:

— Я прийшла вимагати, щоб ти відпустив мене, Тоні. Я розумію, я — частина твого плану і в якийсь момент я сплутала тобі карти своєю відмовою, — а ще вколошкала твою безцінну колекцію вина і трохи вкоротила задовгий хвіст твоєї пихи, — та ти маєш вчинити чесно. Принаймні заради усього доброго, що було між нами. Ставити мені палки в колеса, це хіба твій стиль, Соретті?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍