Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

У повному мовчанні ми дійшли до людей, які продовжували веселитися. Нас зустріли голосними привітальними вигуками. Звали до столу. Але я рішуче взяла Діора під руку, чим викликала його здивований погляд, і заявила присутнім:

– Нам завтра у дорогу, тож треба відпочити. Дякую вам всім за тепло та гостинність!

Діор полегшено зітхнув. Видно було, що зараз він не в змозі сидіти за столом і вдавати, що все гаразд. Ледве тримається на ногах.

Дружина старости підхопилася і кинулася до хати, бажаючи приготувати нам постіль. І хоч селяни були переконані, що у нас з Діором все серйозно, постелили нам окремо. Воїна влаштували у головній кімнаті, а мене у вже знайомій.

Лежачи на лаві, крізь шум, що продовжував долинати з двору, я вслухалася в рівне дихання Діора, який швидко заснув. І цей звук чомусь здавався найприємнішим, що я тільки чула. Сама думка про те, що сьогодні ненароком могла вбити Діора, змушувала все всередині тоскно нити.

Та що зі мною таке? Я все менше себе розуміла і навіть сердилася на те, що все більше прикипаю серцем до цього чоловіка.

Почувши з порога підозрілий шурхіт, підібралася і розплющила очі. Скосивши їх до дверей, полегшено видихнула.

– Асдусе, – прошепотіла і сіла на лаві.

Демон у тілі юродивого, блимаючи котячими очима, широко посміхнувся і наблизився.

– Твій Воїн спить як убитий. Навряд чи в такому стані мене почує. Аж надто ти його заїздила, крихітко!

Від такого сороміцького натяку я зашарілася.

– Взагалі-то я просто надто багато випила з нього крові!

– Та я те і мав на увазі, – збрехав Асдус, підморгуючи. – А ти про що подумала? Про свої таємні фантазії?

– Асдусе, я тебе зараз приб’ю! – прошипіла я.

– Все-все, мовчу! Хоча я вражений, звичайно, – посміхнувся демон, безцеремонно сідаючи поруч зі мною. – Якби я про таке комусь сказав у Сутінковому світі – не повірили б. Воїн Світлого бога сам запропонував вампірці випити з нього крові. Сильно ж ти його зачепила, дівчинко!

– І зовсім це не так! – замість гніву тепер виникло збентеження. – Він просто вирішив, що я голодна.

Асдус хмикнув.

– Про що я й кажу! Зачепила сильно. Але раджу тобі на його рахунок не обманюватися, – він посерйознішав. – Поки твій Воїн вважає, що тобі можна допомогти. Але як вчинить, коли зрозуміє, що зробити це неможливо?

– А чому ти вважаєш, що неможливо? – запально заперечила я.

– Не чув ще про жодний випадок, щоб Воїни Світлого бога комусь так допомогли. У них з вампірами зазвичай розмова коротка.

– Але я ще не повноцінний вампір.

– Ну-ну... Моя тобі порада, крихітко, будь зі своїм Воїном насторожі! Щойно відчуєш, що запахло смаленим, накивай п’ятами. А я підстрахую.

– Гаразд, – я зітхнула.

Як не хотілося в це вірити, але Асдус має рацію. І сьогоднішні слова Діора щодо його обов’язку це підтвердили якнайкраще.

Ми обидва завмерли, коли дихання Воїна перестало бути глибоким і рівним. Асдус одразу сховався у розумі юродивого, залишивши того безглуздо обводити очима кімнату. Затамувавши подих, я напружено прислухалася до того, що відбувається у сусідньому приміщенні. Юродивого ж підштовхнула до виходу. Не дай Світлий бог, Діор зараз підніметься і застане його тут! Тоді навряд чи зрозуміє мої мотиви.

Здригнулася, коли постать Воїна з’явилася в дверному отворі. Він напружено дивився на мене і рудого. Я одразу ж затараторила, щоб Діор не зробив передчасних висновків:

– Не знаю, чого він тут! Сам зайшов до кімнати. Ось, намагаюся випхати!

Провівши юродивого повз Воїна, виштовхнула з кімнати і щільно зачинила двері, щоб знову не зайшов. Тільки потім розвернулася до Діора.

– А ти чому прокинувся?

– Амулет, – процідив він, не зводячи з мене примружених очей. – Він почав обпалювати шкіру.

Прокляття! Жодного спасу немає з цим амулетом! Добре хоч Діор повірив у мою версію з вампірськими інстинктами, що прокидаються час від часу. Але якщо юродивий завжди буде потрапляти йому на очі при цьому, то сто відсотків щось запідозрить. Сподіваюся, Асдус поводитиметься обачно. Хоча де обачність і де Асдус? Я зітхнула.

– Все добре, повір, – я постаралася говорити якнайщиріше. Потім взяла Воїна за руку і несміливо стиснула. – Тобі треба відпочити. Ходімо, я проведу тебе.

Деякий час Діор все ще здавався напруженим. Потім розслабився і дозволив відвести себе назад до кімнати і вкласти у ліжко. Підкоряючись незрозумілому пориву, я відвела його волосся з чола і лагідно провела по голові. Він завмер, не зводячи з мене очей, що дивно заблищали. Зніяковівши, я прибрала руку і пробурмотіла:

– На добраніч, – і кинулася до своєї кімнати.

Але про те, щоб заснути, не могло бути й мови. Серце калатало як скажене. Долали різні і суперечливі думки, що не давали спокою. Навіть коли гулянка за вікном припинилася, і до кімнати пробралися дочки господині, які теж зібралися спати тут, я продовжувала лише вдавати, що сплю. Заснула тільки під ранок, та й то якимось дивом.