Читати книгу - "Містична річка"

— Атож, — сказав Вайті. — Бо я помітив…

— Що ви помітили?

— Ніби ви нам погрожуєте абощо…

— Справді? — запитав Джиммі невинним голосом, але його очі залишалися мертвими.

— Ви ніби ставите нам межу в часі, — сказав Вайті.

— Офіцер Дівайн пообіцяв мені знайти вбивцю моєї дочки. Я лише запитав його, скільки часу йому на це знадобиться.

— Офіцер Дівайн, — сказав Вайті, — не відповідає за це розслідування. Відповідаю я. І ми, містере й місіс Маркус, знайдемо того, хто це зробив. Мені тільки не треба, щоб комусь спало на думку, ніби війну між бандами Севіджів та О’Доннела можна використати як важіль тиску на нас. Ліпше я заарештую їх усіх як загрозу громадському спокоєві й триматиму під арештом до кінця розслідування цієї справи. Це принаймні дозволить заощадити чимало паперу.

Двоє швейцарів пройшли повз них, несучи таці з якоюсь стравою, що парувала. Шон відчув, як повітря стає затхлим, а за вікнами згущується ніч.

— Гаразд, — сказав Джиммі, широко всміхаючись.

— Що гаразд?

— Шукайте, хто її вбив. Я вам не перешкоджатиму. — Він обернувся до дружини, підвівся й запропонував їй руку. — Ходімо, моя люба.

— Містере Маркус, — сказав Вайті.

Джиммі подивився на нього, а тим часом дружина підвелася й узяла його руку.

— Надворі вас чекає поліціянт, який відвезе вас додому, — мовив Вайті й дістав свій гаман. — Коли вам спаде щось на думку, зателефонуйте нам.

Джиммі взяв візитівку Вайті й поклав її в задню кишеню.

Тепер, стоячи на ногах, Аннабет здавалася набагато більш хисткою, неначе її ноги наповнила рідина. Своєю побілілою рукою вона схопила за руку чоловіка.

— Дякую вам, — прошепотіла Шонові та Вайті.

Шон побачив, як умируще світло дня знайшло її обличчя й тіло та почало їх видозмінювати. Тепер Шон побачив, який вигляд вона матиме, коли стане значно старшою — вродлива жінка, змережана ознаками мудрості, до якої ніколи не прагнула.

Він і гадки не мав, звідки ті слова. Він навіть не знав, що розмовляє, аж поки звук його голосу не залетів у холодний кафетерій.

— Ми помстимося за неї, місіс Маркус. Ми домовилися, й ми це зробимо.

Обличчя Аннабет на мить скривилося, а тоді вона ковтнула повітря й кілька разів кивнула, злегка спираючись на свого чоловіка.

— Атож, містере Дівайн, ми домовилися. І це добре.

Коли вони їхали назад по місту, Вайті запитав:

— Що там у вас було з тим автомобілем?

— Чого тобі? — перепитав Шон.

— Маркус сказав, що ви майже сіли в якийсь автомобіль, коли були малими.

— Ми… — Шон потягнувся біля приладової дошки й приладнав дзеркальце заднього виду так, щоб він міг бачити потік фар, які пливли за ними, — розмитих жовтих точок, що злегка підстрибували в темряві ночі. — Там і справді з’явився той паскудний автомобіль. Я, Джиммі й малий на ім’я Дейв Бойл гралися перед моїм будинком. Нам було десь років по одинадцять. Так от, той автомобіль їхав по вулиці й забрав Дейва.

— Його викрали?

Шон кивнув головою, не відриваючи погляду від тих жовтих миготливих світляних точок.

— Ті чоловіки прикинулися копами. Вони переконали Дейва залізти в їхню машину. Ми з Джиммі не схотіли в неї залазити. Вони тримали Дейва чотири дні: йому вдалося втекти. Він живе тепер на Низині.

— А тих викрадачів спіймали?

— Один із них помер, а другого через рік схопили, й він повісився в камері.

— А знаєш, чоловіче, — сказав Вайті, — я хотів би, щоби був такий острів. Як у кінофільмі Стіва Мак-Квіна, де його вважали французом, але всі мали акцент, окрім нього. Він був лише Стівом Мак-Квіном із французьким ім’ям. Він там стрибнув у кінці фільму зі скелі, тримаючи в руках пліт із кокосових горіхів. Ти бачив цей фільм?

— Ні.

— Хороший фільм. Так от, на такий би острів і закинути всіх, хто дітей викрадає й ґвалтує, мерзоту оту паскудну. Скидати їм із повітря харч кілька разів на тиждень, а воду хай беруть із колодязів. І нікого звідти не випускати. Повівся по-свинячому, то й живи тепер на острові. Пробачте, хлопці, але вас небезпечно випускати, ви можете заразити ще когось своєю гидотною хворобою. Бо ця хвороба передається, ви знаєте? Ви на неї захворіли, її вам хтось передав. Як ото проказу. Я вважаю, якщо ми їх оселимо на безлюдному острові, то буде мало шансів, що вони зможуть комусь її передати. З кожним поколінням ми матимемо їх менше й менше. А через кілька сотень років ми перетворимо той острів на клуб медицини або щось подібне. Діти чутимуть про цих виродків так, як вони тепер чують про привидів, про якихось страховищ.

Шон здивувався:

— Чого це ти раптом розбазікався, друже?

Вайті посміхнувся, з’їжджаючи на автостраду.

— Мене на це наштовхнув твій приятель Маркус, — сказав він. — Як тільки я його побачив, зметикував, що він відсидів термін. Вони ніколи не звільняються від цієї напруги, ти знаєш? Вона проявляє себе переважно в їхніх плечах. Кілька років жити згорбленим — таке, звичайно, лишає слід на все життя.

— Він щойно втратив свою дочку, чоловіче. Можливо, саме це відбилося на його плечах.

Вайті похитав головою.

— Ні. Цей процес зараз відбувається в його шлунку. Ти бачив гримаси, які він корчить? Це тому, що частина харчів перетворюється в його шлунку на кислоту. Я це бачив мільйон разів. А зсутулені плечі — це в’язниця.

Шон відірвав погляд від заднього виду і якусь мить дивився на вогні по той бік автостради. Вони летіли їм в очі, наче кулі з пістолета, пролітали повз них, ніби неясні стрічки, зливаючись одна в одну. Він відчував, як місто оточує їх своїми хмарочосами та офісними вежами, паркінгами й гаражами, аренами та нічними клубами й церквами, і він знав, що якби якесь одне світло погасло, у цьому не було б ніякої різниці. А якби з’явилося якесь нове, ніхто б його не помітив. А проте вони пульсували й горіли, мерехтіли, виблискували й дивилися на них, як оце тепер — дивилися на його та Вайті світлові пучки фар, коли ті котилися по автостраді, — лише ще один набір червоних та жовтих вогнів у потоці вогнів того самого кольору, що блимали, блимали й блимали крізь сірі недільні сутінки.

Куди