Читати книгу - "Зібрання творів"

сузір’я, назване ім’ям

суворого товариша і друга.

Загомонить тоді уся округа,

лиш я себе нікому не віддам.

Лише землі. Одній. І – тільки їй.

І їй. І тільки. Цій землі коханій,

котра не любить, не завдавши рани -

смертельної, глибокої…

15.4.

ШЕВЧЕНКО. ДОРОГА ДО ОРСЬКА

І закривавились твої сліди

по сніжних кучугурах. Скільки ока -

все далина: порожня і глибока.

А ти – іди. А ти – іди. А – йди.

Тут мали бути села й городи,

текли річки, стояли частоколи

лісів соснових. Пусто все і голо,

немов після татарської орди.

Був битий шлях – ще вчора. А тепер

весь виднокрай зотлів, а люд – помер,

а вітер видув, а сніги встелили,

а заздрісні боги благословили.

Цей навіжений, цей скажений степ

на весну бугилою поросте.

17.4.

* * *

Скалком світла і кристалом болю,

з візерунком шарлатових барв,

ледве прозираючи зі шпар

темряви, я все тебе здоровлю,

світе мій прощальний! Зачекай

ще – бодай на мить – бодай востаннє

кожною утраченою гранню

надивлюсь на гожий небокрай,

доки він мені протистоїть

круглою вельможною бідою.

Я своєю, світе мій, сльозою

можу неокрай овеселить.

Найчіткіша радосте – кінця!

Ринь упрост – до сонця і блакиті.

Гілочку, що в яблуневім цвіті,

голуби несуть до правітця.

17.4.

* * *

Нас порозсовано по цих краях,

не чути ані ворога, ні друга.

Лиш колобродить у душі недуга

і колобродить розпач мій по снах.

Де ти, мій милий друже? Озовись!

Чи ми ще разом зійдемось колись

на тиху на ласкаву на розмову?

Де щире серце зогріває слово.

Струмуй, бідо! І самотою впийсь,

і доки світу-сонця золотого,

шукай по зорях, де твоя дорога,

і – радістю од себе засвітись.

17.4.

* * *

Ясні тонкоголосять крони,

благовістує білий світ,

галуззя в білому полоні

журливих усмішок суцвіть.

Сідає птаство щебетливе

на молитовний ліс долонь.

Яка ж, природо, ти щаслива,

немов дніпровська оболонь.

Співають клени понад муром,

і, набубнявівши давно,

бруньки розпуклися і шкуру

до мене вкинули в вікно.

Скупі дари твої, природо,

як і віддячення мої,

але люблю твою погорду

і знаки приязні твої.

Високе небо наді мною,

роями бджіл гудуть хмарки,

моєю здушені журбою

гримлять тюремні лотоки.

Оборони мене, природо,

од всіх напастей борони,

вернувши з чорного походу,

до свого лона пригорни.

Моя прамамо і дружино,

зичлива подруго, жоно,

благослови ж любов’ю сина

і це за ґратами вікно.

Бо я між небом і землею

спинився в леті – посеред -

перед всеблагістю твоєю,

ждучи своїх страсних черед.

18.4.

* * *

Ми з теміні виходимо на світ

і знову повертаємось у темінь,

геть роз’єдинені і поокремі.

У кожного вельможний свій політ,

колиска і труна, котрі з народжень

собі на зріст обрати може кожен.

Та обертається життя на міт,

одвічно припадкові наші кроки

назнаменовує всевишнє око.

Викрешуючи іскри з-під копит,

біжать комоні, а кошлаті гриви

лиш бурями вселенськими щасливі.

Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт

у дикім передсмертному одчаї,

адже Господь живущих не прощає.

А прочуваєш галактичний гніт?

Стерпи, як сила є. А ні – то вмри

під моторошним сонцем, що вгорі

вельможно підбивається в зеніт.

Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.

18.4.

* * *

Іду за край. Оце долання кола,

оця вперед занесена ступа,

оця ява, ця порожнеча гола,

і ця вода, солона, як ропа,

і ця безвихідь першого початку,

які страшні ви! Швидше поминай

цей край вагань і не лишай про згадку

ні вогню, ні золи. Іду за край.

Як леопарди крізь вогненні кільця

проносять порив сторопілих душ,

отак і ти ув око смерті цілься

і відродися в смерті. І не руш

старого розпачу. Почнися далі,

ген за шелом’янем, на рубежі,

коли замерехтять тобі скрижалі,

але про них нікому не кажи.

Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю

росте у море гордий материк,

немов здревіле вічності свічадо,

як віще слово або віщий крик.

Іди – за край. Народження – по смерті

тебе чекає. Прагни стрімголов

на ту тропу, що яра, наче кров,

воліє душ, що щирі і одверті

так і живуть – своїм передкінцем,

як припочатком. І рушають д’горі,

коли біда оба крила просторить

і повертає вічності живцем.

18.4.

* * *

Старого пня непроминальний спомин

чадіє, наче дим. Волокна намезг

утято при землі. Забуте небо

болить, як ампутована рука.

Ще мариться висока крона, щебет

веселих птаств і заволоки хмар,

рожевлених світанням, гойний вітер,

з яким ти радісно ставав на прю.

Усе це збереглося в пам’ятку,

та усихають спомини. А глибом

ворушиться сповите в сон коріння,

переганяє по старих судинах

застояний і збрезкотілий сік.

Інстинкт життя ховається од тебе,

і непомітно спомин увіходить,

і долітає до старечих снів

охляле, виголіле геть бажання.

– А, все немудре! Сниться – то і сниться,

і казна-що ввижається – і вже.

І так над плесом мертвої води -

вона живіша од живої – висне

на шелепочку сподівання корінь

і дотліває спогадами. Гляне

у себе і, відстрашений явою,