Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 31

Замки із піску живуть до першого приливу.

- Доню... Донечко...

Крізь пелену міцного сну до мене доносився голос матері. Очі не бажали розплющуватися, тому проігнорувавши просто повернулася на інший бік. І тут сильний стукіт у двері змусив мене таки виринути у реальность.

- Мішель! Прокидайся. Та що ж ти замкнулася! Дитино...

Сонно потягнувшись я неохоче почала підніматися та перечепившись за щось полетіла на підлогу. Сон, як рукою зняло в ту мить, коли я почула тихе невдоволене бурмотіння. На краю ліжка згорнувшись калачиком спав Костянтин. Замість подушки у нього були книги. Мабуть, ми не помітили, як поснули.

Від нового стуку у двері мене аж підкинуло. Я одразу кинулася його будити.

- Ще п’ять хвилин. – відмахнувся від мене, як від мухи.

- Там... мама! – зашипіла намагаючись його розбурхати.

Інформація майже хвилину доходила до сплячої свідомості Воронівського. Але коли зрозумів, що нам загрожує, теж зробив кульбіт полетівши на підлогу.

- Лізь під ліжко. – заштовхала його.

І аж тоді відчинила матері, відчуваючи, як палають щоки.

- Донечко, ти ж раніше ніколи не замикала двері своєї кімнати. – мама якось дивно роззирнулася.

- Ну просто я ще звикаю тут... Так спокійніше.

- Ну добре. Вибач, що розбудила, але я не встигаю приготувати все. Тому зустрічати тітку Таню поїдеш ти з Ігорем. Одягайся. Ще до церкви маєм встигнути.

Я лише кивнула на знак згоди погано перетравлюючи отриману інформацію. Я практично закрила за нею двері, як мама раптово повернулася.

- А чого ти така червона? Може температура?

Та поцілувавши чоло, збентежено пішла геть. Я нарешті видихнула. З-під ліжка, немов стара черепаха виліз Костянтин.

- Ранок починається не з кави. – пробурмотів потираючи шию.

Я сіла приклавши руку до грудей де, громихало серце. Так і до аритмії недалеко.

- Це не може так далі продовжуватися. – заплющила очі, відчуваючи, як адреналін розноситься по венах.

- Згоден. – кивнув прислухаючись до звуків за дверима. – Тобі краще ночувати у мене. З моєї кімнати є вихід у ванну.

Я істерично хмикнула. Опустивши голову потерла обличчя зважуючи чи варто розставляти крапки над ‘ї’.

- Твоя Іра теж так вважає? – підняла погляд на хлопця, який вмить перемінився в обличчі.

- А до чого тут вона? – його очі потемніли, а руки стиснулися в кулаки. – У нас вільні стосунки. Там нічого серйозного. – нарешті на секунду зустрівся зі мною поглядом.

- А тут серйозно?

Я загнала його в глухий кут. Відповіді не було. Ні в нього. Ні в мене.

- Мішель, ти вже одягнулася? – донісся з-за дверей голос Ігоря.

- Дайте мені ще 5 хвилин.

Як тільки кроки вітчима затихли, я виштовхала Костянтина з кімнати. Коротко помолившись, швидко одягнулася і вибігла на кухню. Мама не оцінила мій лук, який складався з кашемірового спортивного костюму і пучка на голові. Тому мені дали ще 15 хвилин привести себе до «людського» вигляду. Навіть встила провести тушшю по віях.

Вдруге я вийшла, коли на кухні стояв якийсь шум. З усього зрозуміла, що Воронівському старшому терміново необхідно на роботу. А мені доведеться їхати на таксі. На вокзал, де я зовсім не орієнтуюся. Чи міг недільний ранок бути кращим?

- Я тебе відвезу.

За спиною матеріалізувався Костянтин.

- На спині? – я поневолі оцінила, що одягнений він був навіть дуже пристойно. Чорна сорочка, джинси, шкіряна курточка. – Автомобіль у майстерні. – нагадала.

І викликала на свою голову ще більшу біду. Почався допит чи ми не потрапили в аварію, що сталося, чому не розповіли... Мама навіть пошкодувала Костю, що той так рано піднявся аби допомогти. Його пожаліла. Не мене, рідну дитину.

Зрештою, батько дав ключі від свого ленд крузера, а сам помчав на маминій тойоті.

Затишний габаритний салон, де приємно пахло м’ятою заколисував мене. Та якесь тривожне мовчання Воронівського не давало до кінця розслабитися.

- Серйозно.

- Що? – я відволіклася від дрімоти не розуміючи, що пропустила.

- Тут серйозно. – повторив міцно стискаючи кермо.

Автомобіль плавно зупивнився на узбіччі. Хлопець відстебнув ремінь і повернувся до мене.

- Можливо я про це пошкодую... – він нахилився.

Не секунду завмер, коли між нашими обличчями залишалося пів подиху.

- А Іра? – прошепотіла йому прямо в губи.

- Я їй все поясню.

Ще секунда і він дотулився своїми вустами до моїх. Світ пішов обертом. Таких гострих і водночас медово-терпких емоцій я ще не відчувала. Ми не ворушилися. Просто сиділи приліплені один до одного, ніби це все, що зараз потрібно. Мені хотілося його обійняти, притиснути до себе. Запустити пальці у шовковисте волосся. Мені хотіло більшого. Справжнього поцілунку. Дорослого. Та хлопець наче поставив собі якійсь уявні межі. Або боявся мене сполохати.

Дзвінок мами змусив повернутися до реальності. На нас уже чекали на вокзалі. Решту шляху ми також подолали у тишині. Я спостерігала за його міцно стиснутим профілем і як легко здригаються тонкі пальці на кермі. Свої ж емоції привести в норму так і не змогла.

- Тітка Таня! – я вистрибнула з авто, коли те, ще навіть до кінця не зупинилося.

Висока статна жінка з короткою стрижкою помахала мені рукою тепло посміхаючись. Її теплі обійми відгукнулися ностальгією у грудях. На секунду знову захотілося додому.

- Ну привіт, Мишка!

За мить мене уже кружляли в повітрі міцні руки Руслана. Він пахнув чимось таким рідним, затишним і майже забутим.

- Ну як сюрприз? – поставив мене на ноги та випускати з рук не спішив.

- Я рада тебе бачити. – потріпала коротке каштанове волосся.

За спиною прозвучало невдоволене покашлювання. Ейфорія від такої довгоочікуваної зустрічі перетворилася у відчуття тотального дискомфорту. Мій світ наче розділився на дві частини. З одного боку Руслан, з яким я хотіла поговорити наодинці, розпитати про все, поділитися переживаннями. А з іншого холодний Костянтин, з яким у нас тільки народжувалися якість відносити. І втрати його довіру я не хотіла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍