Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

27.1 І знову підозри

Я сидів на дивані, втупившись у телефон, але нічого не читав і не гортав. Думки не давали спокою.

Насті не було кілька днів, і спершу я відчув полегшення. Не треба прикидатися, що все добре, що довіра між нами не похитнулася. Але зараз… зараз мене накривало відчуття порожнечі.

Я згадував наші вечори разом, її сміх, легкий дотик руки, навіть те, як вона бурмотіла щось собі під ніс, готуючи каву. Все це було моїм звичним життям. Але чи залишилося в ньому місце для мене самого? Чи ми обоє просто намагалися вдавати, що нічого не змінилося?

Я провів рукою по обличчю, відчуваючи втому. Чи зможемо ми повернути все назад?

У суботу мене розбудив різкий дзвінок у двері. Я розплющив очі, не відразу усвідомлюючи, який сьогодні день. Сонно глянув на телефон – восьма ранку. Хто б це міг бути так рано?

Я повільно підвівся, натягнув футболку і пішов до дверей. Ще один дзвінок, наполегливий, наче людина за дверима не збиралася чекати.

Відкрив – і на порозі стояла Віка. Я кліпнув очима, все ще не до кінця прокинувшись, і трохи здивовано подивився на неї. Вона жила неподалік, але ми давно не бачилися.

— Привіт, Олеже, — вона нахилила голову, уважно мене розглядаючи. — Не розбудила?

— Та ні… — пробурмотів я, провівши рукою по обличчю. — Щось сталося?

Віка на мить зам’ялася, а потім сказала:

— Нам треба поговорити.

Я зітхнув і, нехотячи, відступив убік, пропускаючи Віку до будинку. Вона пройшла впевнено, ніби й не було всіх тих місяців, що вони не спілкувалися.

— Ти зараз один? — кинула вона через плече, оглядаючись.

— Так, — коротко відповів і зачинив двері. — Кажи, чого прийшла.

Віка скинула куртку і повісила її на спинку стільця.

— Я у тебе проблеми, — сказала вона, зустрічаючись зі мною поглядом. — І я хочу тобі про них розповісти.

— Які ще проблеми? — обурився я, схрестивши руки на грудях. — Ти з'являєшся після стількох років і одразу натякаєш, що знаєш про моє життя більше, ніж я сам?

Віка хмикнула, ніби чекала такої реакції.

— Я знаю, що тобі підсунули ті фото. І знаю, що той чоловік – не випадковий перехожий, — вона зробила паузу, дивлячись прямо на мене. — Тебе обманюють. Настя справді полюбляє гуляти. І я маю докази.

Мені стало гаряче. Я відчув, як у грудях закипає злість.

— Що за докази? — прогарчав я, намагаючись тримати себе в руках.

Віка дістала телефон, полистала галерею і простягнула мені екран. Я побачив кілька знімків: Настя в парку, розмовляє з якимось чоловіком. Інший кадр — він цілує її в щоку.

— Це нічого не доводить, — буркнув я, хоча всередині все стиснулося.

— А якщо скажу, що вони провели разом більше години в кафе? — Віка підняла брови. — І це не вперше, Олеже.

Я втупився в її обличчя, намагаючись розгадати, що тут правда, а що — пастка.

— І чого ти хочеш? — врешті спитав я.

Віка зітхнула й поклала телефон на стіл.

— Я хочу, щоб ти не робив помилок. І щоб ти не був сліпий. Подумай, чи варта вона твоєї довіри.

Я стиснув щелепи. Всередині вирувала буря.

— Звідки в тебе ці фото, Віко? — холодно спитав я, втупившись у неї поглядом.

Вона не відвела очей, навіть усміхнулася — так, наче чекала цього питання.

— Найняла людину, щоб трохи простежити за твоєю нареченою, — відповіла без тіні вагань.

У грудях наче щось гупнуло.

— Ти що, шпигувала за Настею? — Я відчув, як у голосі з’являється гнів.

— Я просто хотіла, щоб ти бачив правду, — Віка зробила крок ближче. — І якщо вона тобі неприємна, не моя вина.

Я глянув на фото ще раз. Настя з тим чоловіком… Хто він їй? Знайомий? Колишній? Я зціпив зуби.

— Навіщо тобі це? — тихо спитав я.

Віка повела плечима, ніби питання її розважило.

— Бо мені не байдуже. Бо я знаю, що ти заслуговуєш кращого.

Її голос був м’яким, майже ніжним.

— То це ти мені надіслала те перше фото? — стиснувши щелепи, запитав я, стискаючи телефон у руці.

Віка трохи відвела погляд, але швидко взяла себе в руки.

— Так, — зітхнула вона, наче це було щось незначне. — Я не хотіла, щоб ти дізнався ось так, але ти маєш знати правду.

— Ти вирішила, що я маю знати «правду» саме в той момент? Коли все тільки-но налагоджувалося? — Я зловив себе на тому, що ледве стримую гнів.

Віка знизала плечима.

— Я просто відкрила тобі очі. А що ти з цим зробиш — твоя справа.

Я важко зітхнув, намагаючись зібратися з думками.

Я різко розвернувся й пішов на кухню. Віка не відставала.

Відчинив шафку, дістав склянку і налив собі води, хоча найбільше зараз хотілося чогось міцнішого.

— Ти навіть не спитаєш, що ще я знаю? — Віка сперлася на дверний косяк, склавши руки на грудях.

Я мовчки зробив кілька ковтків, намагаючись приборкати гнів, що кипів усередині.

— Мені вже вистачило твоїх «правд».

— Олег, ти ж розумієш, що вона тобі бреше, — Віка підійшла ближче, її голос став майже лагідним. — Вона тобі щось недоговорює.

Я стиснув склянку в руці, так що кісточки вибілилися.

— І що ти хочеш? Щоб я вигнав її? Повірив тобі?

Віка зітхнула й поклала руку мені на плече.

— Я просто хочу, щоб ти був щасливий. І щоб ти знав, кому насправді можна довіряти.

Віка підійшла ближче, її рука ковзнула по моєму плечу, а тіло притулилося до мого.

— Олеже, — прошепотіла вона, — я завжди тебе кохала, і досі кохаю.

Її слова були м'якими, але я відчув, як всередині мене закипає гнів. Різко відсторонившись, я відштовхнув її від себе.

— Що ти робиш, Віко? — вигукнув я, намагаючись опанувати емоції. — Ти приходиш сюди, втручаєшся в моє життя, а тепер це?

Віка відступила на крок, її обличчя виражало суміш здивування та образи.

— Я просто хотіла, щоб ти знав правду, — відповіла вона, опустивши очі.

Я провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися з думками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍