Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

місячному сяйві з темряви виступав, спираючись на бартку, Олекса Довбуш. Василь Баюрак тримався поруч, сторожко роззираючись на всі боки. Не хотів критися Довбуш — перетнув подвір’я, підійшов до хати, стукнув у двері. Спершу — тихо, потім — голосніше.

Від стуку цього прокинулася Дзвінка. Сіла, повернула голову до Штефана. Той теж сів на ліжку, але зовсім не виглядав заскоченим спросоння. Тримав рушницю в руках. Дзвінка хотіла щось сказати, та дуло враз націлилося на неї.

Знадвору почувся голос Довбуша:

— Штефане! Відчиняй, Штефане! Я прийшов на розмову!

Дзвінчук пильно глянув на жінку, похитав головою, загрозливо підніс рушницю трошки вище, аби тепер цілитися їй у голову.

Довбуш не переставав стукати.

— Олексо! — вичавила з себе Дзвінка — Штефана… Штефана нема вдома! Я сама!

Дзвінчук при цьому задоволено кивнув головою.

Довбуш же здивовано зиркнув на Баюрака. Той мовчав, але на його обличчі навіть у місячному сяйві помітне було полегшення. Та ватажок таки вирішив не зупинятися, знову грюкнув, крикнув:

— Де твій чоловік? Де цей скурвий син Штефан?

— Нема, — пролунало з-за дверей. — На роботу найнявся… На косовицю… Далеко звідси… Вернеться в суботу…

— Так відчиняй, Дзвінко! Чого під хатою тримаєш?

— Чоловіка ж нема… Чужих серед ночі в хату не пускають…

Почуте виявилося несподіванкою для Довбуша. Він навіть ступив кілька кроків назад. Баюрак узяв ватажка за плече.

— Ти все чув, Олексо! Ти тут чужий! Слава Богу, гайда відси!

— Ні, тепер я відси так просто не піду… Дзвінко! Відчиняй, пусти мене! Скажи в очі, що я тобі чужий!

— Олексо! — почулося розпачливе. — Господи, Олексо, йди від гріха!

Щось у її голосі змусило Довбуша раптово замислитися. Він глянув на Баюрака. Той вийняв пістоля.

А в темряві, позад них, за деревом, ніким не помічена, ворухнулася постать.

Палець Ставицького повільно тиснув на спуск рушниці.

Не будь опришки такі перейняті тим, що відбувалося — певне відчули б небезпеку…

— Дзвінко, я ламаю двері! Відчиняй! — кричав Довбуш.

Світла ніч, місячна.

Гарна мішень ватажок опришків.

Олекса Довбуш уже навалився плечем на двері.

Удар.

Другий.

Третій.

Клямка всередині хати здригнулася. Ще кілька таких дужих ударів — і двері впадуть.

Штефан Дзвінчук підвівся, взяв рушницю напереваги, посунув до дверей.

Тепер уже Дзвінка не стрималася, забула про страх, закричала:

— НІ! ШТЕФАНЕ! НІ! ОЛЕКСО, ВІН СТРЕЛЬНЕ!

Кинулася за чоловіком, повиснула на ньому. Та Штефан щосили штурхонув жінку, відкинув до стіни. А знадвору бушував Довбуш:

— То ти так зі мною, Дзвінко? Обоє тут? Смерть тобі, Дзвінчук!

Штефан наблизився до дверей, наставив на них рушницю.

— ОЛЕКСО! — голос Дзвінки — мов пораненого птаха крик.

Штефан Дзвінчук стрельнув через двері.

Олекса Довбуш, попереджений криком Дзвінки, встиг відступити від дверей.

Куля пробила їх. Але ватажок стояв надто близько — куля зачепила правий бік. Довбуш мацнув пальцем кров на рані, тоді вихопив свій пістоль.

Та наступної миті з темряви, з-за дерева, пролунав ще один постріл.

Куля, випущена з вдало вибраної позиції, влучила Довбушу зліва, зовсім близько до серця.

Схопившись за рану, Довбуш якусь мить хитався, ще не розуміючи, що сталося, а тоді впав на землю.

Кинувся Василь Баюрак до тяжко пораненого отамана. Але відразу після того, як Довбуш упав, із засідки налетіли жандарми. Баюрак встиг лише розпрямитися і вистрілити в одного з них. Той, підстрелений, упав, але інші навалилися на опришка, скрутили його, відібрали зброю.

Дзвінчук тим часом прочинив двері, вийшов з хати, став босим на порозі, тримаючи рушницю в опущених руках.

З-за його спини боязко визирала заплакана Дзвінка.

Неквапом наблизився Штефан до тіла свого ворога. Кропнув босою ногою, процідив:

— Здох.

У відповідь Довбуш тихо застогнав.

— Як не здох, то здохнеш, суко, — промовив Дзвінчук.

У дверях, опустившись на поріг, тихо плакала Дзвінка.

Жандарми вивели полоненого Баюрака з двору Дзвінчуків.

Темна постать під деревом розпрямилася. Коли жандарми зникли з двору, темний чоловік неквапом підійшов до Штефана. Той озирнувся, впізнав, здригнувся.

Місячне світло падало на лице застреленого Олекси Довбуша.

Десь за селом знову гримнуло кілька пострілів…

VII

Історія завершена.

Більше Олекса не знав, що говорити. Він і без того відчував, як дав своїй фантазії надто велику волю. Проте Марічка мовчала, міцно притулившись до його грудей, і Олекса розумів: потрібні ще якісь слова.

— Далі почалися легенди.

— А оце, розказане тобою зараз, — не легенда?

— Про це не знає ніхто. Це в мене тут, — він легенько постукав указівним пальцем себе по лобі. — Легенди ж творилися і довкола поховання Довбуша, місце якого точно невідоме. Говорили та писали й про скарби, заховані ним десь у Карпатах, у печерах, у різних місцях. Практично нічого не відомо ані про Штефана Дзвінчука, ані про його жінку. Чи заарештували його за вбивство, чи судили, чи спустили все, як нині кажуть, на гальмах… Зате лишилася пам’ять про Довбуша — народного героя. Хоч би як хтось старався виставити його в не надто, гм, моральному світлі. Та й загибель, можна сказати, не осміяна, а оспівана. Хіба що висновок для всіх…

Тут Олекса замовк, чекаючи, коли Марічка поведеться й запитає, з чим дівчина й не забарилася:

— Який висновок?

— Не водитися з жінками, якщо займаєшся серйозними справами. Заважають тільки. Доводять, як казали в одному фільмі, до цугундера.

— Ах ти ж…

Марічка рвучко підвелася, забарабанила кулачками по грудях коханця. Той, розуміючи й приймаючи гру, спочатку спробував боронитися, водночас удаючи, що йому боляче, тоді зловив обидві руки в повітрі за зап’ястки, стиснув трошки сильніше.

Потягнув дівчину до себе.

Губи вже ловили губи.

І те, що було далі, знає лиш світла прикарпатська ніч… Хіба що, обнімаючи Марічку, не міг Олекса викинути з голови стару пісню, котра збудила його фантазію — і, зараз він був чесним перед собою, не давала розвинутися фантазії в зовсім іншому, потрібнішому тепер, любовному напрямку.