Читати книгу - "Vivat Academia!"

Почувши це, Ляна стисла зуби.

Рися покладала великі надії на свій скутер. Ляна щодо цього мала певні сумніви. Вона пам’ятала, як жінка-істота звеліла Рисі лишити його ззовні. Можливо, потвори вже зіпсували цей транспортний засіб. Однак перший план, який дівчата із Слов’яном розробили, спирався саме на те, щоб дістатися скутера і пересвідчитися у його придатності до подальших дій.

Потім Слов’ян провів ревізію зброї, наявної у дівчат. У Рисі та Устини були ритуальні ножі, у Ели — невеличка Книга Вищого, кишеньковий варіант. Ляна і того не мала.

— Бойові візерунки, — відповіла вона на пряме запитання Слов’яна. Той подивився, ніби не розуміючи, і Ляна зітхнула.

Звісно, її візерунки були бойовими лише умовно. Впродовж часу, відведеного на підготовку, Ляна встигла підготувати кілька досить дієвих відштовхувань, як те, що відкинуло жіночу голову, і одну-другу запамороку. Ще в неї була правиця, але вдаватися до креслення візерунків, які невідомо до чого призведуть, Ляна не хотіла. Тим паче, казати комусь про таку можливість.

Була спроба використати генератор із візерунками, із яким з’являлася жінка-істота і який лежав тут же, на пічці, але при більш детальному розгляді генератор виявився поламаним. Мабуть, потвори зробили це навмисно.

— Тут довкола жили тільки істоти, — повідомив Слов’ян, — людей не лишилося. Я сьогодні знищив тих істот, котрим вдалося сховатися.

Говорив він про це без жодних емоцій, і Ляні раптом стало страшенно цікаво, для чого ж Слов’ян знищує істот. Не задля подяки чи заробітку, не тому, що це приносить йому задоволення. Тоді чому? Взагалі, хто він такий? Спудей? Ляна щось не пригадувала нікого із такою дивною спеціалізацією. Та й Даблдекер називав Вихора «аматором».

— У чому справа? — зненацька запитав Слов’ян. Ляна спіймала себе на тому, що вже протягом якогось часу розглядає його обличчя. Гарне, треба сказати, обличчя. Вольові риси, високий лоб, засмагла шкіра, світлі очі…

Щось у цьому обличчі було незвичним, не таким, як в інших.

— Ні в чому. — Ляна не поспішала відводити погляд, але при цьому почувалася збентеженою. Щоб приховати це збентеження, дівчина повернулася до дверей і взялася за засув: — Може, підемо вже? А то зараз істот повно набіжить, буде не пробитися.

Істот і так зібралося чимало — це можна було з’ясувати, поглянувши у маленьке вікно. У світлі невеликого ліхтаря біля будинку рухалися численні темні тіні. Напевно, вони відчували присутність потенційної здобичі.

— Поки рано. — Слов’ян був тут як тут — перехопив Лянину руку. Мабуть, подумав, що вона зараз справді відчинить двері. — Зачекаймо до пів…

Він замовк на півслові. Мабуть, відчув те саме, що вона.

Коли Слов’ян доторкнувся до Ляниної правої руки, від долоні до плеча дівчини почало розливатися тепло. Це не було схоже на біль чи інші відчуття, які час від часу з’являлися у Ляниній правиці. Це було щось цілком нове.

Ляна мовчки дивилася на Слов’яна, намагаючись зрозуміти, що сталося. Її розгубленість дзеркально відбивалася в очах хлопця. Мабуть, через цю розгубленість Слов’ян не поспішав відпускати Лянину руку.

— Ой, так ми йдемо? — гукнула Ела. Вона, як завше, виявляла неабияку майстерність у пом’якшенні напруженої атмосфери: ще секунда — і Слов’янові дісталося б. Ляна не звикла пускати абикого у свій особистий простір. З-Цегли якось отримав від неї ляпас за те, що несподівано обійняв, і потім тим ляпасом дуже пишався. От до Ели Ляна звикла, а Слов’ян цілком міг закінчити так само, як З-Цегли. Хоча наміри винищувача істот були мабуть що чистішими…

Чи не відмовився би Слов’ян після такого прояву невдячності, як ляпас, виводити дівчат із передмістя — то ще питання.

— Опівночі, — сказав Слов’ян, відпускаючи Ляну і відходячи убік. — Зараз зарано. Істоти зараз дуже розумні. Опівночі вони казяться і можуть не помітити, навіть якщо поруч з ними пройти. Це кращий час.

— Звідки ти стільки про них знаєш? — подала голос Устина. Вона розчісувала своє відчищене волосся — довге, чорне. — Ти ж не спудей. Чи я помиляюся?

— Не спудей, — відповів Слов’ян. Ляна не зовсім зрозуміла — чи це він так погодився, чи просто повторив слова Устини.

— От, а знаєш про істот більше, ніж ми, — сказала Устина. — Ще й винищуєш їх, як я все правильно зрозуміла, — в останніх словах дівчини можна було почути відверту іронію — адже Слов’ян ледь не «винищив» її разом із істотами.

— Я з ними б’юся, — озвався Слов’ян. — Не маю вибору.

І знову це не можна було вважати повноцінною відповіддю.

— А живеш ти на що, із такими переконаннями? — поцікавилася Устина. Перспектива чекати ще до півночі її не приваблювала. Та й не її одну.

Слов’ян не відповів, наче Устинине питання до нього «не пройшло». Можливо, не хотів відповідати чи не зрозумів, що Устина має на увазі.

Ляна подумала: що б вона не дізналася про цього хлопця, її нічого не вразить. Надто вже Слов’ян був… не такий, і зовсім не через винищування істот. Ляна не знала, як це пояснити, і могла тільки дивуватися власній реакції.

Запитання Ели мало більше сенсу, ніж Устинине, хоча дивилася вона на Слов’яна ще з меншою симпатією. Він ледве не вбив її однокурсницю, а як чого Ела вибачити хлопцям не могла — так це «негалантності». Намагатися вбити дівчину, котра зовсім не істота, Лянина подруга вбачала найяскравішим проявом тієї самої негалантності.

— Як ти можеш винищувати істот, — запитала Ела, — коли ти не вчився в Академії? Це ж заборонено!

Слов’ян промовчав і на це. Розмова потроху зійшла нанівець. Урешті-решт Ела заявила, що буде спати, і хай її опівночі розбудять, Устина вийняла блокнот і почала щось там швидко писати, а Рися лишилася сидіти за столом. Мабуть, викреслювала подумки захисні кола; також готуючи візерунки, Ляна бачила, як дрижать Рисині пальці.

Сама Ляна так і стояла біля дверей. Слов’ян завмер навпроти неї. Безпосередня поведінка Ели анітрохи його не здивувала. Він взагалі мало уваги звертав на дівчат, наче їх не існувало у природі. Складалося враження, ніби думками він десь дуже далеко.

«Він не схожий на істоту, — подумала Ляна, потираючи праву руку. — Чому тоді я?…»

— Колись ми всі будемо жити у лісі, — раптом сказала Устина, щось пишучи у блокноті. Вона наче ні до кого й не зверталася, а проте Слов’ян несподівано відгукнувся:

— У лісі неможливо жити. Навіть істоти намагаються звідти втекти.

Устина звела на Слов’яна скептичний погляд:

— Я не розумію, про що ти говориш. Лісові істоти не можуть жити без лісу. Вони помирають, якщо не можуть туди повернутися. Це стверджується у багатьох