Читати книгу - "12 польських есеїв"

найбагатозначніших і найчастіше підважуваних понять у мові сучасної гуманістики. Існують не лише різні означення «постмодернізму» чи, радше, межі значень і вжитку цього терміна, але й різні «постмодернізми».

3. Попри те, що він дочекався вже багатьох прекрасних інтерпретаційних і редакторських публікацій (досить пригадати праці Стефана Моравського, Марціна Ґіжицького, Богдана Барана, Ришарда Нича, Збіґнєва Левицького, Лєха Будрецького), у Польщі термін «постмодернізм» знаний лише серед вузької групи фахівців, тобто фактично він не існує як тривалий предмет дискусії чи університетських курсів, а отже – загального гуманітарного знання.

4. Для історика польської літератури – а я зумисно пишу цей нарис під кутом зору історика польської літератури – термін «постмодернізм» уже викликав і викликатиме ще більше серйозних проблем. Досить сказати, що, незважаючи на експансію в літературознавстві Західної Європи й Америки, у Польщі «постмодернізм» дотепер не прищепився як «внутрішній» термін нашої історії літератури.

5. Основна причина такої ситуації здається очевидною. Радикальна відмінність значення терміна «модернізм» у польській і західній науці про літературу роблять прикладання «постмодернізму» до польської дослідницької традиції майже неможливим. У Польщі й у цілій Центральній Європі «модернізм» приблизно означає літературу періоду Молодої Польщі (1890-1918), натомість в Америці й у Західній Європі він більш-менш відповідає нашому розумінню авангарду (модерності) в мистецтві. Однак, з іншого боку, опис «постмодернізму» як всезагального явища спричинився до того, що його рис дошукуються вже в усіх національних літературах – і в польській теж.

«Постмодернізм» став, отже, свого роду пилосмоком, який тягне до мішка все, що тільки можна. А можливості «постмодернізму», здається, необмежені.

6. На цей термін натрапимо в працях, присвячених найрізноманітнішим царинам культури, мистецтва і суспільного життя. Зустрінемо його, наприклад, і в працях із філософії (П’єр Бурдьє, Жіль Дельоз, Жак Деррида, Мітель Фуко, Пол Карл Феєрабенд, Юрґен Габермас, Жак Лакан, Жан-Франсуа Ліотар, Річард Рорті), і з образотворчого мистецтва та архітектури (Чарлз Дженкс, Роберт Портшезі, Вентурі), і з соціології (Деніел Белл, Жан Бодріяр), і з літературознавства (Ролан Варт, Келінеску, Фідлер, Граф, І. Гасан, Гатчин, Б. Джонсон, Дж. Г. Міллер, Пол де Ман, Норріс, Спаріозу), і, звісно, в самій літературі, де – на думку дослідників «постмодернізму» – він представлений насамперед такими постатями, як Вальтер Ебіш, Джон Ешбері, Джон Варт, Доналд Бартелм, Семюел Беккет, Хорхе Луїс Борхес, Італо Кальвіно, Хуліо Кортасар, Едґар Л. Доктороу, Умберто Еко, Петер Гандке, Ежен Йонеско, Джон Ірвінґ, Джон Фаулз, Хосе Лесама Ліма, Ґабріель Ґарсія Маркес, Владімір Набоков, Томас Пінчон, Ділам Томас.

Поза тим говорено вже про постмодернізм у фотографії, театрі, танці та фільмі, а також про народження особливої «мови постмодернізму».

7. Спокуса «ловів» на польських «постмодерністів» є, звичайно ж, природною реакцією на запитання, які ставить американське чи західноєвропейське літературознавство. Питання ці стали вже фактом, із яким найчастіше мають справу полоністи Західної Європи. Але відповідей на такі питання не уникнуть і польські історики літератури – де-не-де, зрештою, на них уже відповіли. Підгрунтям для праць західних літературознавців є незліченні книги й статті чи дискусії, що стосуються всіх вимірів народження «постмодернізму» в культурі Заходу, а історик чи критик польської літератури позбавлений цієї елементарної підпори. Тобто, знаючи дещо про постмодернізм у французькій філософії, американській культурі чи німецькому театрі, він мусить відповідати на запитання про «постмодернізм» у польській літературі.

8. Ріг засурмив…

Але перед тим, як почнемо збирати впольовану в Польщі здобич, варто відтворити складники отої «постмодерністської» спокуси, побаченої з перспективи історії польської літератури. Сила тяги «постмодерністського пилосмока» така, що може втягнути не лише поодинокі аркуші, а й книжкову полицю, або, при нагоді, шафу, повну фішок…

9. Найкоротше кажучи, термін «постмодернізм» покликається: а) або на філософську концепцію нового типу дискурсу, котрий мав би з’явитися наприкінці XVIII століття у зв’язку з новою концепцією суб’єкта й новим розумінням стосунку між мовою та дійсністю (питання т. зв. репрезентації, референції, значення); б) або на нову фазу історії нашої цивілізації, котра, на думку Арнольда Тойнбі, починається близько 1870 року; в) або на концепцію т. зв. масового (постіндустріального) суспільства, котре в найрозвинутіших західних суспільствах стало соціологічним фактом приблизно наприкінці п’ятдесятих років; г) або на нову естетику післяаванґардних явищ у мистецтві XX століття; ґ) або на риси неміметичної поетики, котрі проявились у європейському мистецтві й літературі принаймні від доби Ренесансу.

Трапляється однак і таке застосування терміна, в якому зібрано всі вищевказані значення. В цьому разі можна хіба що розвести руками. Виявляється, що існує не лише багато постмодерністів; існує – насамперед – багато постмодернізмів. І тільки на перший погляд той самий термін у різних сферах мистецтва й думки стосується тих самих явищ… Роман Якобсон сказав з цього приводу: «Я намагаюся не вживати термінів “модернізм” і “постмодернізм”, бо їхні значення міняються залежно від того, хто про них говорить».

10. Історія популярності терміна «постмодернізм» збігається з навалою різних понять, що вказують на явища поза типовими рамками зацікавлень, досліджень чи аналізів. Цьому послужили означення, створені за зразком англійської мови, оперті на префікс post (після) або слово beyond (поза). Так з’явилися поняття на кшталт «посткультура» і «поза культурою», «постцивілізація», «посттеорія», «посткритика», «постгуманістична епоха» чи «постісторична людина». Здається, не буде помилкою, коли, не входячи в питання періодизації явища «постмодернізму», виокремимо принаймні чотири відтінки значення цього терміна. Ними є: а) «присмерк» доби модернізму (або ж особливе продовження його естетико-філософського потенціалу); б) доба, що приходить «після» модернізму і є його радикальним запереченням; в) течія, що існує «осторонь» модернізму; і, насамперед: г) усі ті мистецькі практики та інтелектуальні пошуки, що будь-коли були висловлені «інакше». В цьому останньому сенсі «постмодерністські» твори можна відкрити в минулих сторіччях (тобто задовго до історичного «постмодернізму»).

11. Хоч би які були значеннєві відтінки терміна «постмодернізм», їхнім осердям завжди залишається більш чи менш скрупульозно визначений набір заперечених, відкинутих чи спростованих рис, що творили сам «модернізм». Тож розтлумачмо обидва терміни співвідносно, щоб побачити, як в оптиці «постмодернізму» вимальовуються контури противника, тобто «модернізму».

Стисло: від кінця XIX століття «модернізм» був панівною ідеологією, стрижнем якої стало переконання про рівноцінність і навіть однорідність суспільної дійсності й творів мистецтва. Таке переконання зводилося до формули, що нова цивілізаційна епоха породжує нову мистецьку форму, а форма мистецького твору залежить від його функції.

Цивілізацію «модернізму» великою мірою створило поклоніння перед новими машинами й новими технологіями. Він (модернізм) почався з відкидання історичності й традиції, що в наслідку означало відкидання еклектизму на користь функціоналізму, а водночас – народження всередині модернізму норми «відкидання», або ж імперативу «новизни». На думку «постмодерністів», «модерністи» відкинули оздоби й орнаменти, вибираючи простоту