Читати книгу - "Убік"

підвів голову, щоб роздивитися номер на дверях. Ні, не той. Поповз далі.

Знайшовши правильні двері, Джо був змушений випрямитися й обіпертися, щоб просунути ключ у замок. Це зусилля його доконало. І далі тримаючи ключ у руці, він упав на підлогу. Ударився головою об двері й гепнувся на просочений пилом килим, що тхнув старістю, зношеністю й холодною смертю. «Я не зможу увійти до кімнати, — усвідомив Джо. — Мені не вистачить сил, щоб підвестись».

Але він мусив. Тут його могли помітити.

Схопившись обома руками за ручку, він іще раз натужно звівся на ноги. Джо всім тілом спирався на двері, поки його тремтяча рука штрикала ключем у напрямку ручки й замка. У такий спосіб щойно Джо поверне ключ, двері відчиняться і він полетить всередину. «А тоді, — подумав він, — якщо мені вдасться зачинити двері й дістатися до ліжка, все буде скінчено».

Замок заскрипів. Металева пластина сховалася. Двері відчинилися, й Джо ринув донизу, розпростерши руки. Здавалося, що підлога піднялася йому назустріч. Він розпізнавав форми на килимі: завитки, візерунки й квіткові орнаменти — червоні та золоті, проте вже вичовгані й вицвілі. Кольори потьмяніли. І вдаряючись об підлогу, хоч і майже не відчуваючи болю, він подумав: «Ця кімната дуже стара. Коли готель тільки-но звели, ліфт, напевне, і був таким — відкритою залізною кліткою. Тож я побачив реальний ліфт, — подумки промовив Джо, — справжній, яким він був на початку».

Якийсь час він лежав, а потім, ніби відповідаючи на чийсь поклик, знову почав рухатися. Він змусив себе звестися на коліна, обіпершись на руки... «Мої руки, — подумав Джо. — Святий Боже. Ніби з пергаменту. Жовті й вузлуваті, схожі на гузно запеченої, висушеної індички. Шкіра шорстка, немов нелюдська. Вкрита зародковим пір’ям, ніби я деградував на мільйони років, перетворився на істоту, яка літає і плаває, використовуючи шкіру як вітрило».

Розплющивши очі, він почав шукати поглядом ліжко, намагаючись його розгледіти. На іншому кінці кімнати крізь павутину штор довкола великого вікна просочувалося сіре світло. Джо побачив потворний туалетний столик на тонких ніжках. Далі було ліжко з мідними набалдашниками, що прикрашали бокови- ни з ґратчастим орнаментом. Прутики в боковинах були вигнуті й нерівні, ніби роки, впродовж яких використовували ліжко, викрутили їх і деформували лаковані дошки в узголів’ї. «Хай там що, я хочу на нього залізти», — подумки сказав собі Джо. Він потягнувся вперед, ковзнув підлогою і затягнув себе глибше до кімнати.

Аж раптом побачив силует людини, що сиділа на м’якому кріслі, обличчям до нього. Спостерігач, який до цього не видав ані звуку, тепер підвівся й швидко підійшов.

Ґлен Ранситер.

— Я не міг допомогти тобі дряпатися сходами, — сказав Ранситер. На його масивному обличчі проступала суворість. — Вона б мене побачила. Насправді, я боявся, що вона піде за тобою аж до кімнати, і тоді нам було б непереливки, оскільки вона... — він замовк, нахилився й з легкістю звів Джо на ноги, так ніби той був невагомий, ніби в ньому не лишалося нічого тілесного.— Поговоримо про це згодом. Ось...— прихопивши Джо рукою, Ранситер повів його через кімнату, але не до ліжка, а до м’якого крісла, в якому сидів раніше. — Ти можеш потерпіти ще кілька секунд? — запитав Ранситер. — Хочу замкнути двері. На той випадок, якщо вона передумає.

— Так, — сказав Джо.

Трьома великими кроками Ранситер підійшов до дверей, з силою грюкнув ними й замкнув на засув, а тоді одразу повернувся до Джо. Відкривши шухлядку туалетного столика, він квапливо витягнув звідти балончик зі спреем, вкритий яскравими смужками. На його лискучих боках величаво проступали повітряні кульки й напис.

— «Убік», — сказав Ранситер. Він добряче струсонув балончик, потім став перед Джо, спрямувавши цівку на нього. — Не дякуй.

Він досить довго розбризкував спрей на всі боки. Повітря сяяло та виблискувало, так немов сповнилося яскравими часточками світла, немов у цьому підтоптаному старому готельному номері заіскрилась енергія сонця.

— Вже краще? Мало б подіяти одразу. Ти мав би вже відчути.

Ранситер з тривогою поглянув на Джо.

Розділ 14

Щоб зберегти аромат їжі, потрібен не просто пакет, а чотиришарова пластикова упаковка «Убік». Зберігає свіжість продукту, перешкоджає доступу повітря й вологи. Погляньте, як вона працює.

— У тебе є сигарета? — запитав Джо. Його голос тремтів, але не від утоми. Не від холоду. Обидва відчуття зникли. «Я перенапружений, але не вмираю. Спрей „Убік" зупинив цей процес. Як і обіцяв Ранситер, — пригадав Джо, — у тій записаній телерекламі. Якщо мені вдасться його знайти, зі мною все буде гаразд. Такою була обіцянка Ранситера. Але, — похмуро думав він,— на це знадобилося стільки часу. І я насилу до нього дістався».

— Без фільтра, — сказав Ранситер. — У цей відсталий паскудний час фільтр ще не використовують. — Він передав Джо пачку Camel. — Давай прикурю. — Ранситер черкнув сірником і підніс вогник до сигарети.

— Свіжі, — зауважив Джо.

— Авжеж, свіжі. Господи, я ж щойно купив їх унизу, в тютюновому кіоску. Ми дуже глибоко у все це занурилися. Етап прокислого молока і залежаних сигарет давно позаду. — Ранситер скривлено вишкірився. Його рішучі похмурі очі не відбивали світла. — Занурилися

у це, а не вибралися звідти. Це різні речі... — він теж закурив. Відкинувшись на спинку крісла, Ранситер мовчки пахтів сигаретою, його обличчя й досі було похмурим. І, як видалося Джо, стомленим. Однак то була не та втома, яку щойно довелося пережити йому.

— Ти можеш допомогти решті наших? — запитав Джо.

— У мене лише один балончик «Убіка». Більшість вмісту я вже використав на тебе. — Ранситер роздратовано махнув рукою. Його пальці здригнулися від мимовільного гніву. — Моя здатність щось змінювати тут доволі обмежена. Я зробив те, що міг. — Його голова смикнулася, коли він підвів очі, щоб пильно поглянути на Джо. — Я проривався до вас — усіх вас — як тільки міг, хапаючись за кожну нагоду. Я зробив усе, на що був здатен. До біса мало. Майже нічого. — Сказавши це, Ранситер поринув у стомлене задумливе мовчання.

— Ті графіті на стінах вбиральні, — згадав Джо. — Ти писав, що ми всі мертві, а ти живий.

— Я й справді живий, — хрипко відповів Ранситер.

— А ми всі мертві?

— Так, —