Читати книгу - "Зерно правди"

палко прагне, аби йому показали ворога, на якого можна покласти всю провину за власні невдачі. Повагавшись, Шацький подолав це бажання, кивнув Маршалкові й розпорядився, аби сюди якомога швидше прибув Шиллер і три поліцейські автомобілі з Тарнобжега.

— Але навіщо, пане прокуроре? — Маршалкові мало сльози на очі не навернулися.

— Негайно, — гаркнув Шацький і, певне, у його голосі було щось таке, що поліцейський двома стрибками подолав відстань до автомобіля. Проте невдовзі повернувся.

— Та молодь нудьгує, розумієте, у голові дурниці, — знову почав своєї Маршалок. — Вони собі такий патріотичний гурток організували, це ж краще, ніж наркотики.

— Патріотичний гурток, звісно, фашистські педики та й годі, — Шацький дедалі дужче лютував.

— Ну, але там мій син, пане прокуроре. Нащо бучу здіймати, порозганяймо їх та й годі.

Щацький подивився крижаним поглядом і хотів було різко відповісти, але подумав про Гельцю, яка не бажала з ним бачитися, віддалялася й тьмяніла навіть у спогадах. Хто він такий, щоб роздавати гарні батьківські поради? Теодорові стало шкода поліцейського, у будь-якій іншій ситуації він би сказав, щоб йому не морочили голову й порозганяли цю компанію. Але зараз він, по-перше, мусив їх показово покарати, а по-друге, уже розпочав свій, так би мовити, слідчий експеримент. Крім того, він ненавидів націоналістів, теж іще, любителі помарширувати зі смолоскипами, хай їм грець.

— Свобода зібрань! — гаркнув у їхній бік смаглявий брюнет із дуже неарійською зовнішністю. — Можемо тут до одинадцятої стояти! Ні фіга ви нам зробите!

Шацький посміхнувся до нього. Якась там стаття знайшлася, та наразі він хотів з одного боку приспати їхню пильність, а з іншої провокувати присутністю своєю та поліції.

— І свобода слова! — докинув інший, більш «лебернсборнського» типу. — Ми можемо говорити, що нам заманеться, і ви не закриєте рота полякам!

Це знову ж таки не була така очевидна правда, але Шацький тільки ще раз посміхнувся.

— То що, вальсик? — гукнув до товаришів неарійський патріот, і всі заспівали на мелодію мега-шлягера Єжи Поломського.

— Був собі гой, спритний гой, що із жидами весь час воював... Жиди тоді крикнули «йой», що робити, щоб він вгамувавсь...

Шацький ледь не зареготав. Уся ситуація виглядала, без сумніву, сюрреалістичною, а весільний хіт, перероблений на антисемітські куплети, надавав усьому відтінок кабаре. Веселі хлоп’ята дійшли до приспіву.

— У-у-уся зала стріляє з нами, а євреї десятками лежать! Порахуймося з пархами, з нами ж бо сам Арафат!

З одного боку він відчував задоволення, що вони щойно підставилися під статтю, з іншого відчував себе обпльованим. Шацький вірив, що біля витоків будь-чого стоїть слово, що слова ненависті спричиняються до ненависті, слова насильства породжують насильство, слова смерті — смерть. Будь-яке відоме людству побоїще починалося з балаканини.

— ...чорномазих і педрил — за колючий дріт. Лівакам пархатим запустимо газ, от вам ендецький вальсик у шабас!

Якраз із останнім вигуком під’їхала машина, з неї вийшов Шиллер. У джинсах і чорному гольфі він скидався на морського вовка. На хор патріотичної молоді навіть не глянув, відразу підійшов до Шацького.

— Це що за вертеп? — гаркнув Шиллер.

— Перепрошую, що потурбував, але потрібна ваша допомога. Я подумав, що буде краще, якщо ви вгамуєте ваших прихвоснів, перш ніж до міста посунуть паломники як до світового скансену антисемітизму. У нас і без цього купа проблем.

— Що це за маячня?! Те, що я патріот, не означає, що я знаю тут усіх божевільних бритоголових.

Шацький підійшов ближче, випробуваний метод порушення інтимного простору.

— Припиніть, перепрошую, дурня клеїти, — прошепотів він. — Ви гадаєте, що слідство — це такі собі чемні теревені? Ми ретельно перевірили ваші фінансові справи, вашу благодійну діяльність, і я чудово знаю, які організації отримують від вас грошики. Звичайно, під час допиту ви все заперечуватимете, з’ясується, що хтось із бухгалтерів облаштовував це за вашою спиною, а з патріотичних організацій ви знаєте хіба що «Живу вервицю». Але про це пізніше. А тепер підійдіть до ваших хлопців і накажіть їм розійтися, перш ніж ці п’яні фашисти спричиняться до ще більшої халепи.

Чоловіки зміряли один одного поглядами. Шацький гадки не мав, про що думає Шиллер, важливо було одне: не дати зрозуміти, що вся ця побрехенька про фінанси — це блеф. За кілька хвилин бізнесмен розвернувся й підійшов до «марійського» патріота. Вони тихо перекинулися кількома словами.

Ото було б і все, якщо йдеться про слідчий експеримент.

— Боже, дякую вам, пане прокуроре, — полегшено зітхнув Маршалок. — Я вже злякався, що ви... а це ж бо лише діти. Ви повинні зрозуміти, що в нас тут усе по-іншому, люди одне одного знають, усі до всіх гарно ставляться, тут про громаду йдеться, ми повинні разом бути, правда? Навіть якщо в них такі дурощі в голові, як святкування дня народження цього божевільного. На щастя, з віком це минає.

Шацький гадки не мав, чий день народження мав на увазі поліцейський, але йому стало сумно, бо він готував йому прикру несподіванку. З боку міста над’їхали поліцейські машини, на маячках, але без сирен. Зупинилися саме в той момент, коли Шиллер завершив свою місію.

— Готово, — холодно мовив бізнесмен.

— Я скажу, щоб вони поверталися, — поквапився Маршалок, але Шацький жестом зупинив його.

— Забрати всіх, — спокійно наказав прокурор.

— Що? — одночасно зойкнули Маршалок і Шиллер.

— Забрати всіх і посадити на сорок вісім годин. Я налічив чотирнадцять осіб, уранці хочу бачити на своєму столі чотирнадцять протоколів про затримання, жодним менше. Обвинувачення будуть пред’явлені завтра по обіді.

— Але, пане прокуроре...

— Ти сучий сину...

— Ми не переходили на «ти», Шиллере, — холодно процідив Шацький. — А потому, як ви зв’язалися з ультраправими націоналістичними організаціями, раджу вам бути чемним із представниками закону. Будь ласка, відвезіть пана Шиллера назад додому, запобіжні заходи залишаються незмінними.

— Але, пане прокуроре...

— Поліцію на хер! Поліцію на хер! — почали скандувати любителі патріотичного репертуару.

— Давай свиню! — зарепетував хтось. — Свиню давай, сука!

Шацький озирнувся.

Один із хлопців, «лебенсборнський», витягнув із чорного мішка для сміття свинячу голову й жбурнув у бік лапідарію. Голова гротескно застрягла між уламками мацев, рожеве вухо розмірено погойдувалося. Відразу за свинею над цвинтарною огорожею полетів слоїк і з брязкотом розбився об камінь, червона рідина потекла по плитах, заповнюючи жолобки гебрайських літер.

— Кров за кров! Кров