Читати книгу - "Леді Африка"

я відчула, де він, і рушила в тому напрямку. Робила крок за кроком, поки навпомацки не знайшла його.

31

оли я прокинулась, було ще темно. Деніс лежав поруч, дихав спокійно й рівно, а коли мої очі звикли до темряви, я змогла розгледіти довгий вигин його стегна і одну ногу, недбало закинуту на другу. Раніше я уявляла собі нас разом — його дотики та смак його поцілунків, — але ніколи не замислювалася, як усе буде по тому: що ми скажемо одне одному, чи зміняться наші стосунки після цього. Я була такою дурною. І тепер зрозуміла, що втрапила в халепу.

Він розплющив очі — я лежала й дивилася на нього. На мить усе зупинилось і завмерло. Він не кліпнув і не відвернув погляду, а повільно й обережно обійняв мене й потягнув під себе. Перший раз був поквапливим, ніби жодному з нас не потрібно було дихати чи зважувати рухи. Тепер час зупинився, і ми зупинилися разом із ним. У будинку панувала тиша. Ніч за вікном також стихла, залишилися самі наші тіла, на яких грали тіні. Ми щосили притиснулися одне до одного, але навіть тоді я не подумала, що це — те саме кохання, яке змінить моє життя. Не подумала, що я більше собі не належу. Я просто цілувала його, розчинялася в тому, що вже відбулося.

Коли Деніс знову заснув, я безгучно вдяглася, вислизнула з будинку й попрямувала до стайні Гелбрейтів, щоб позичити коня. Наступного дня зниклий кінь міг викликати запитання, але не більше, ніж моє обличчя, яке б не допомогло приховати те, що сталося. Це був арабський поні з упевненою ходою, і хоча ми виїжджали затемна, мені не було лячно. Ми здолали кілька кілометрів, перш ніж на сході погустішало бліде світло, й згодом зійшло яскраве та ясне сонце такого само насиченого кольору, як і фламінго, що відпочивали на мілині Ельментейта. Під’їхавши ближче до води, я побачила, як вони заворушилися, й здалося, що всі птахи сплетені докупи десь під водою. Вони їли парами або групами по троє, проціджуючи одне для одного каламутну воду, й кожен нагадував велику літеру S, коли робив широкі кроки бродом.

Я бачила їх сотні разів, але тепер здавалося, що сьогодні це мало якесь інше значення. Озеро було гладеньке, мов дзеркало, неначе настав перший ранок світу. Я зупинилася, щоб дати коню напитись, і коли знову сіла в сідло, то перейшла на галоп, а налякані фламінго здійнялися над водою рожевою хвилею. Вони дугою обігнули край озера, показуючи свої бліді животи, а далі повернулися на колишнє місце, згорнули крила й знову стали єдиним цілим, обступили мене, понесли у своєму потоці. «Досі я просто спала», — подумалося. З тієї миті, як батько сказав мені, що нашій фермі кінець, я жила вві сні або на бігу, чи навіть бігла й спала водночас. Зараз у воді відбивалося сонце, й крила тисяч фламінго розтинали повітря. Я не знала, що станеться далі. Що буде з Денісом і Карен, як я вгамую всі ці сплутані почуття, які вирують у мені. Не мала жодної думки, але принаймні тепер я не спала. Хоча б так.

Чотири дні по тому Ді влаштував новорічну вечірку у своєму готелі, в Накуру. Усі вбралися в найкраще, щоб у яскравих паперових ковпаках гучно провести 1923-й і запросити натомість 1924 рік, такий само новий, як і їхній одяг. Великому духовому оркестру пообіцяли кав’яр і стільки шампанського, скільки влізе в музикантів, якщо гратимуть до світанку. Невеликий паркетний майданчик був заповнений танцюристами, які щосили вихилялися та розмахували ногами й руками.

— Як останнім часом почувається ваше серце? — запитала я в Берклі, коли ми з ним танцювали. На ньому була яскрава червона краватка, але під очима залягли темні тіні й шкіра мала попелястий відтінок.

— Трохи бешкетує, але досі цокає. А твоє?

— Так само.

Ми провальсували повз столик, за яким сиділи й розмовляли Деніс із Карен, він — у сліпуче-білому костюмі, вона — в метрах чорної тафти, з оголеними блідими плечима. Від погляду на них у грудях мені защемило. Я не розмовляла й навіть не бачилася з Денісом з того часу, як, мов злодійка, вибралася з його ліжка. Не підтримувала зв’язку з Карен після її мисливської вечірки й не знала, як поводитися з цими двома; певне ж, не могло бути так, як раніше. Тепер як раніше вже ніколи не буде.

Коли мелодія скінчилась, я вибачилася та пішла випити. Мені знадобилася вічність, щоб проштовхатися до бару, й коли нарешті пробилася туди, там уже була Карен. Її довгий мундштук із чорного дерева розрізав повітря між нами.

— З Новим роком, Берил!

— З Новим роком! — Я нахилилася, щоб поцілувати її в щоку. Мене опанувало почуття провини. — Як ваші справи?

— По шию в боргах. Мої акціонери хочуть, щоб я продала ферму.

— Усе дійсно так погано?

— Здебільшого.

Її зуби клацнули об мундштук — вона затягнулась, повільно випустила дим і нічого більше не сказала. В цьому вся Карен. Її слова завжди настільки вагомі, що, здається, все про неї відомо, але це лише трюк. Насправді, що відвертішою здавалася ця жінка в розмовах про свої таємниці, то міцніше тримала їх при собі.

— Присутність Деніса має допомогти, — сказала я, щосили стараючись, щоб голос звучав природно.

— Так, він усе для мене. Знаєш, щоразу, коли він їде, я трохи вмираю.

Я відчула, як у грудях почало стискати. Вона була така сама поетична, як і завжди, але щось у її голосі змусило мене замислитися: що, як вона мене певним чином попереджає чи підкреслює свої права? Я крізь клуби диму дивилася на її різко окреслені вилиці й дивувалася з того, як добре вона знається на людях. Я була для неї «дитиною», але, можливо, вона помітила певні зміни. Вони витали в повітрі.

— А ви не можете умовити своїх акціонерів дати вам ще один шанс?

— Я це вже робила. Двічі, якщо точніше, але все одно потрібно щось придумати. Наприклад, я могла б вийти заміж.

— Хіба ви досі не одружені? — здивувалась я.

— Авжеж, одружена. Я просто думаю наперед.

Вона задерла свого гострого носа й зверхньо глянула на мене:

— Або, можливо, усе покину та поїду в