Читати книгу - "Осина фабрика"

поволі рушив пересіченою місцевістю, згодом побіг підтюпцем; затим зірвався на повноцінний біг і врешті-решт з усіх ніг помчав крізь бур’яни й очерет, перемахнув через огорожу на пасовище, де попідхоплювались і, жалібно мекаючи, кидались урозтіч вівці.

Коли я добіг до телефонних стовпів, то вже геть видихнувся.

Лінія справді виявилась обірваною. З дерев’яного стовпа звисав свіжий обрубок дроту. Я ще раз поглянув угору, щоб переконатися, що мені не ввижається. Кілька пташок здійнялися в небо, закружляли й тужливо заголосили в майже нерухомому повітрі над пересохлою травою. Щоб оглянути інший кінець дроту, я побіг до сусіднього стовпа, розміщеного ближче до острова. До нього було прибите вкрите короткою чорно-білою шерстю вухо, яке й досі стікало кров’ю. Я торкнувся його й усміхнувся. Рвучко озирнувшись, я знову заспокоївся й поглянув убік міста, над яким, нагадуючи засудливо виставлений вказівний палець, здіймався шпиль церковної дзвіниці.

— Брехливий виродок! — видихнув я й помчав до острова, на ходу набираючи швидкість, сиплючи прокльонами й гнівно топчучи второвану поверхню стежки; діставшись Трампліна, я просто перелетів його у стрибку. Я переможно загорлав, але одразу ж замовк, щоб приберегти свій дорогоцінний подих для бігу.

Я знову повернувся додому й, увесь замилений, поспішив на горище, лише на хвильку затримавшись, щоб перевірити телефон. Він цілком очікувано не працював. Я побіг сходами вище, здерся драбиною на горище, підійшов до слухового вікна й похапцем оглянув територію в бінокль, а тоді опанував себе, озброївся й перевірив спорядження. Вмостившись на стільці, я ввімкнув радіо й продовжив оглядати острів.

Він був десь неподалік. Дякувати Богу за птахів! Я відчув дрож у животі, й усім моїм нутром прокотилася хвиля радості, змусивши мене здригнутися, незважаючи на спеку. Брехливий старий гівнюк намагався виманити мене з дому лише тому, що сам боявся зустрітися з Еріком. Господи! А я виявився настільки дурним, що не спромігся розчути в його захмелілому голосі відверту облуду. І він ще насмілювався ганити мене за випивку! Та я принаймні робив це, коли міг собі дозволити, а не в критичній ситуації, коли необхідно бути на піку своєї форми. От гівнюк! Теж мені чоловік!

Я кілька разів приклався до й досі прохолодного графина з апельсиновим соком, з’їв одне яблуко, трошки хліба з сиром і продовжив спостерігати. Надворі швидко вечоріло, сідало сонце й насувалися хмари. Висхідні потоки теплого повітря, завдяки яким у небі над суходолом раніше виднілись просвіти, зійшли нанівець, пагорби та рівнину знову накрила щільна запона хмар, сіра й безформна. Через якийсь час я знову почув рокотання грому, і мені здалося, ніби саме повітря зробилося гострим і загрозливим. Я сидів як на голках і ніяк не міг припинити дослухатися до телефону, хоча й розумів, що той не задзвонить. Скільки ж має минути часу, щоб батько зрозумів, що вже запізно? Чи він розраховував, що я приїду на велосипеді? Цікаво, чи валяється він зараз десь у канаві, а чи, можливо, уже веде на острів юрбу міських жителів із запаленими смолоскипами, щоб схопити Вбивцю Собак?

Яка різниця? Навіть за такого освітлення я помічу будь-чиє наближення, а отже, зможу вийти з будинку й привітати свого брата або ж утекти й сховатися де-небудь на острові, якщо забачу появу месників. Я вимкнув радіо, щоб мати змогу почути будь-які крики з протилежного берега протоки, і, напруживши зір, продовжував вдивлятися в сутінки. Невдовзі я збігав на кухню, зібрав невеличкий сухий пайок і, повернувшись на горище, склав його в полотняний ранець. Про всяк випадок; якщо все ж доведеться вийти з будинку й зустрітися з Еріком. Він міг виявитися голодним. Я знову вмостився на своє місце й продовжив роздивлятися присмеркові тіні. Удалині біля підніжжя пагорбів на трасі вигравали вогні, виблискуючи в сутінках і нагадуючи рухомі маяки, що шмигали між дерев, збочували й ховалися за вершинами. Я потер очі й потягнувся, намагаючись позбутися втоми.

Подумавши, я поклав до ранця, який у разі чого мав прихопити з собою, знеболювальне. За такої погоди в Еріка могла початися мігрень, тож і ліки не завадять. Утім було б краще, якби потреби в них не виникло.

Я позіхнув, широко розплющив очі, з’їв іще одне яблуко. Розпливчасті тіні під хмарами дедалі темнішали.

Я прокинувся.

Було темно, я досі сидів на стільці, схрестивши руки на металевому ободі слухового вікна й поклавши на них голову. Мене щось розбудило, у будинку почувся шум. Якусь мить я посидів на місці, відчуваючи, як шалено калатає в грудях серце й ниє спина від тривалого сидіння в одній позі. У затерплих під вагою голови руках болісно відновлювався кровообіг. Я швидко й нечутно розвернувся на стільці. На горищі панувала темрява, однак чужої присутності не відчувалось. Торкнувшись кнопки наручного годинника, я виявив, що вже було по одинадцятій. Я проспав кілька годин. От ідіот! Раптом унизу почувся якийсь рух; непевні кроки, скрипіння дверей, ще якийсь шум. Дзвін розбитого скла. Я відчув, як волосся на потилиці стало дибки; уже вдруге за останній тиждень. Стиснувши зуби, я наказав собі побороти страх і почати діяти: це або Ерік, або тато. Піду вниз і дізнаюся. Щоб почуватися в безпеці, прихоплю з собою ножа.

Я зліз зі стільця, обережно рушив убік дверей у підлозі, навпомацки просуваючись уздовж грубого цегляного димаря. Біля виходу я зупинився й випустив футболку зі штанів, щоб приховати висячий на поясі ніж. Нечутно спустився на темні сходи. У коридорі горіло світло, на стіни сходового майданчика падали дивні жовті й розмиті тіні. Підійшовши до перил, я перегнувся через них і поглянув униз. Нічого. Шум припинився. Я принюхався.

Пахло як у пабі, у повітрі відчувався тютюновий дим і алкоголь. Очевидно, це батько. Мені відлягло від серця. У ту ж мить я почув, як він вийшов із вітальні. Здавалося, ніби за ним, нагадуючи рокіт океану, перекочувалася хвиля гуркотнечі. Батько заточувався, наштовхувався на стіни й зашпортувався на сходах. До мене долинали його важкий подих і нерозбірливе бурмотіння. Я прислухався; запах і звуки здіймалися догори. Завмерши на місці, я поступово заспокоювався. Тато дістався першого сходового майданчика, де було встановлено телефон. Непевні кроки почулися знову.

— Френ’! — загорлав він.

Я не поворухнувся й нічого не відказав. Припускаю, що зробив це інстинктивно, виробивши в собі звичку вдавати, ніби мене нема, і підслуховувати людей, які вважали, що перебувають наодинці. Я повільно вдихав і видихав.

— Френ’! — гаркнув батько.

Приготувавшись сховатися на горищі, я навшпиньках відступив назад,