Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

class="p1">— Змії! Не бачиш? Зміііії!

Аддаріо Бах вилаявся.

Лівий берег аж роївся від змій. Гади вилися серед очерету й прибережних водоростей, повзали по напівзанурених стовбурах, звішувалися, сичачи, з надводного гілля. Ґеральт помітив змію мокасинову, гримучу, жараракі, бумсланга, дабойя, гадюку шорстку деревну та шумлячу, чорну мамбу й інших, яких він не знав.

Увесь екіпаж «Пророка» сполошено тікав від бакборту, репетуючи на всі голоси. Кевенард ван Фліт перебіг на корму, присів, увесь трусячись, за спиною відьмака. Буцегарняш крутнув штурвалом— шлюп почав змінювати курс. Ґеральт поклав йому руку на плече.

— Ні,— сказав. — Тримай, як було. Не наближайся до правого берега.

— Але змії…— Буцегарняш указав на гілку, до якої вони наближалися, усю обвішану шиплячими гадами. — Упадуть на палубу…

— Там немає ніяких змій! Тримай курс. Подалі від правого берега.

Ванти грот-щогли зачепили за гілку, що звішувалася над кораблем. Кілька змій обкрутилися навколо канатів, кілька, у тому числі й дві мамби, впали на палубу. Піднявши голову та шиплячи, атакували тих, хто збився до штирборту. Фіш та Коббін утекли на ніс, матроси з криками кинулися на корму. Один скочив у воду, зникнув там раніше, ніж устиг крикнути. Поверхнею заклубилася кров.

— Жеритва! — Відьмак указав на хвилі й темну форму, що пливла під ними. — На відміну від змій, справжня.

— Ненавиджу рептилій… — захлипав Кевенард ван Фліт, скорчившись біля борту. — Ненавиджу змій…

— Немає жодних змій. І не було жодних. То ілюзія.

Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як із палуби, так і з берега. Не залишилося після змій навіть сліду.

— Що воно… — простогнав Петру Коббін. — Що то було?

—Ілюзія, — повторив Ґеральт. — Агуара до нас дісталася.

— Що?

— Лисиця. Створює ілюзію, аби нас дезорієнтувати. І я оце думаю— з якого часу. Гроза, скоріше, була справжньою. Але відгалужень було два, капітан був правий. Агуара приховала одне з них за ілюзією. І фальшувала показання компаса. Створила цих ілюзійних змій.

— Відьмачі казочки! — пирхнув Фіш. — Ельфійські забобони! Це що, ніби лис має такі здібності? Сховає відгалуження, обдурить компас? Покаже змій там, де їх немає? Дурня! Я вам кажу, що це від води! Отруїли нас випари, отруйні болотні гази та міазми! То через це оті види-не-види…

— Це ілюзія, яку створює агуара.

— За дурнів нас маєш? — крикнув Коббін. — Ілюзія? Яка така ілюзія? Це були справжні змії! Ми ж усі бачили, ні? Ви чули шипіння? Я навіть їхній сморід відчував!

— Це була ілюзія. Змії не були справжніми.

«Пророк» знову зачепив вантами за нависле гілля.

— То омана, так? — сказав один із матросів, простягаючи руку. — Видіння? Ця змія несправжня?

— Ні! Стій!

Гігантська гадюка, що звисала з гілки, видала шипіння, від якого заморожувалася в жилах кров, і блискавично вдарила, зануривши ікла в шию моряка: раз, потім другий. Матрос жахливо крикнув, заточився, упав, забився в корчах, ритмічно б’ючи потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитися кров. Був мертвий раніше, ніж до нього встигли підбігти.

Відьмак накрив тіло рядном.

— Дідько, люди, — сказав. — Дотримуйтеся обережності! Не все тут омани!

— Увага! — крикнув моряк із носа. — Уваааага! Вир перед нами! Вир!

Стариця знову роздвоювалася. Ліве відгалуження, у яке несла їх течія, бурлило й кипіло в страшенному вирі. Вируюче коло на воді випльовувало піну, наче суп у казані. У вирі крутилися, то з’являючись, то зникаючи знову, колоди та гілки й навіть одне ціле дерево з широкою кроною. Матрос із лотом утік із носа, а ті, хто залишився, почали репетувати. Буцегарняш стояв спокійно. Крутнув штурвалом, спрямував шлюп у праве, спокійне відгалуження.

— Уфф! — витер лоба. — Ледь устигли! Погано б нам було, якби нас у той вир затягнуло. Ой, покрутило б нами…

— Вири! — крикнув Коббін. — Жеритви! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота аж рояться від усілякої мерзоти, від гадів, від усілякого отруйного стерва. Погано, погано, що ми тут заблукали. Тут безліч…

— Кораблів загинуло, — закінчив, указуючи, Аддаріо Бах. — А ось це, певно, правда.

Прогнилий та розчавлений, занурений до самих бортів, зарослий водним зіллям, заплетений ліанами та мохом, на правому березі стирчав, ув’язнувши в трясовині, мертвий корабель. Вони дивилися, поки «Пророк», несений слабкою течію, сунув повз нього.

Буцегарняш штурхнув Ґеральта ліктем.

— Пане відьмак, — сказав тихо. — Компас продовжує шаліти. Згідно зі стрілкою, зі східного ми змінили курс на південний. Якщо це не лисячий обман, то це недобре. Цих трясовин ніхто не досліджував, але відомо, що на півдні вони дуже розтягнені. А несе нас у саме серце боліт.

— Тож дрейфуємо, — зауважив Аддаріо Бах. — Вітру немає, несе нас течія. А течія означає сполучення з річкою, з водним тором Понтару…

— Необов’язково, — покрутив головою Ґеральт. — Я чув про ці стариці. Мають змінний напрямок течії. Залежить від того, чи приплив зараз, чи відлив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзія.

Берег і далі залишався густо порослим таксодіями, з’явилися також пукаті, цибулясті знизу болотні рослини. Багато дерев було засохлих, мертвих. З їхніх струхлявілих стовбурів і гілок звішувалися густі фестони тиландсій, що сріблясто полискували на сонці. У гіллі чатували чаплі, дивлячись на пропливаючого «Пророка» нерухомими очима.

Матрос на носі крикнув.

Цього разу її побачили всі. Знову стояла на гілці, що звішувалася над водою, випростана та нерухома. Буцегарняш, не чекаючи, поки його підженуть, навалився на румби, спрямував шлюп під лівий берег. А лисиця загавкала раптом чітко й пронизливо. Загавкала знову, коли «Пророк» пропливав поряд.

По гілці пробігла й заховалася в гущавині велика лисиця.

* * *

— Це було застереження, — сказав відьмак, коли на палубі стихли крики. — Застереження та виклик. А скоріше— бажання.

— Аби ми звільнили дівчинку, — притомно закінчив Аддаріо Бах. — Ясно. Але ми її звільнити не можемо, бо вона мертва.

Кевенард ван Фліт застогнав, схопившись за скроні. Мокрий, брудний і переляканий, він уже не нагадував купця, який володіє власним судном. Нагадував хлопчака, упійманого на крадіжці слив.

— Що робити? — застогнав. — Що робити?

— Я знаю, — заявив Явіль Фіш. — Прив’яжемо мертву дівку до діжки та за борт її. Лисиця затримається, аби оплакати свого байстрюка. Ми отримаємо час.

— Соромно, пане Фіш, — голос білошкірника раптом став твердим. — Не годиться так обходитися з трупом. Це не по-людськи.

— А чи воно людина була? Ельфійка, до того ж уже наполовину тварина. Кажу вам, із бочкою це непогана ідея…

— Така ідея, — сказав Аддаріо Бах, тягнучи слова, — могла прийти до голови лише цілковитому ідіоту. І принесла б нам усім загибель. Якщо віксена зрозуміє, що ми вбили дівчину, нам кінець.

— Це не ми вбили