Читати книгу - "Пастка-22"

кинув своє хирляве тіло на двері з такою відчайдушною силою, що мало не завалив їх обох. Йосаріан відштовхнув її від себе.

— Vite! Vite![28] — гримнув він на неї. — Одягайся!

— Що ти мелеш? — здивувалася вона.

Швидко! Швидко! Не розумієш англійської? Швидко одягайся!

— Stupido![29] — огризнулася вона до нього. — Vite — це французькою, не італійською. Subito, subito![30] Ти це хотів сказати. Subito!

— Si, si. Я це хотів сказати. Subito, subito!

— Si, si, — слухняно відповіла вона і побігла по туфлі й сережки.

Голодний Джо призупинив свій наступ і став фотографувати їх крізь зачинені двері. Йосаріан чув, як клацає затвор фотоапарата. Коли вони з Лючаною одяглися, Йосаріан дочекався нового нападу Голодного Джо і зненацька розчинив двері навстіж. Голодний Джо розпластаною жабою влетів до кімнати. Йосаріан спритно обминув його і, тягнучи за собою Лючану, вибіг з квартири на сходову клітку. Вони з гуркотом помчали вниз, мало не задихаючись від реготу і прихиляючи одне до одного голови щоразу, коли зупинялись передихнути. Внизу вони зустріли Нейтлі і враз перестали сміятися. Нейтлі був змарнілий, брудний і нещасний. Краватка в нього з’їхала набік, сорочка була пожмакана, а руки він тримав у кишенях. Вигляд у нього був безнадійний, як у побитого собаки.

— В чому справа, хлопче? — співчутливо спитав Йосаріан.

— Я знову на мілині, — відповів Нейтлі із силуваною і стривоженою усмішкою. — Що мені робити?

Йосаріан не знав. Останні півтори доби Нейтлі витрачав двадцять доларів на годину з апатичною повією, яку обожнював, і вже ні цента не залишилося з його платні чи зі щедрих кишенькових, які він щомісяця отримував від багатого і великодушного татуся. Це означало, що він більше не зможе з нею бачитися. Вона не дозволяла йому ходити поруч, коли підшуковувала на вулицях інших військовослужбовців, і просто скаженіла, коли помічала, що він плентається десь позад неї. Він мав право, якщо хотів, тинятися під її квартирою, але не було певності, що вона там ночує. І вона йому нічого не давала, поки він не заплатить. Секс її не цікавив. Нейтлі хотів бути впевнений, що вона не скаче до ліжка з кимось бридким або з кимось із його знайомих. Капітан Блек навмисне купував саме її, щоразу коли прилітав до Рима, щоб потім мордувати Нейтлі звісткою про те, як він знову дрючив його кохану і спостерігав, як Нейтлі виїдав собі печінки, оповідаючи йому про принизливі неподобства, до яких він її примушував.

Лючану розчулив нещасний вигляд Нейтлі, але вона знову вибухнула нестримним реготом, тільки-но вийшла з Йосаріаном на залиту сонцем вулицю і почула, як Голодний Джо слізно благає їх з вікна повернутись і роздягтися, бо він справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана радісно побігла по тротуару в своїх туфлях на високій танкетці, тягнучи за собою Йосаріана з тим самим енергійним і простодушним запалом, який вона випромінювала на танцювальному майданчику минулого вечора і кожної миті відтоді. Йосаріан порівнявся з нею і обхопив за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці, а там вона вивільнилась від нього. Діставши з сумочки люстерко, вона поправила волосся і підмалювала помадою губи.

— Чому б тобі не записати на клаптику паперу моє ім’я та адресу, щоб ти міг мене знайти, коли знову будеш у Римі? — запропонувала вона.

— Чому б тобі не дозволити записати на клаптику паперу твоє ім’я і прізвище? — погодився він.

— Чому? — запитала вона войовниче, губи її раптом скривились у зневажливій посмішці, а очі зблиснули люттю. — Щоб ти порвав його на дрібненькі шматочки, щойно я піду?

— Хто збирається його рвати? — збентежено запротестував він. — Що ти мелеш?

— Ти, — наполягала вона. — Ти порвеш його на дрібненькі шматочки, щойно я піду, а сам будеш чванитись, мов велике цабе, бо така висока, молода, вродлива дівчина, як я, Лючана, переспала з тобою і не взяла за це грошей.

— Скільки ти в мене просиш? — запитав він.

— Stupido, — викрикнула вона емоційно. — Я не прошу в тебе ніяких грошей! — Вона тупнула ногою і різко змахнула рукою, так що Йосаріан злякався, що вона знову хрясне його по обличчю своєю великою сумочкою. Натомість вона нашкрябала своє ім’я і адресу на клаптику паперу і простягла Йосаріанові. — На, маєш, — глузливо посміхнулась вона і закусила нижню губку, що ледь помітно тремтіла. — Не забудь. Не забудь порвати на дрібненькі шматочки, щойно я піду.

Далі вона погідливо усміхнулась, потисла йому руку, засмучено прошепотіла «Addio»[31], на мить пригорнулась до нього, а тоді випросталась і пішла геть, сповнена неусвідомленої гідності і грації.

Щойно вона зникла з очей, Йосаріан подер на дрібні шматочки того папірця і подався в протилежному напрямку, гордий, мов велике цабе, з того, що така вродлива дівчина, як Лючана, переспала з ним і не попросила за це грошей. Він був задоволений собою, аж поки не опинився в їдальні Червоного

Хреста на сніданку серед десятків інших військовослужбовців у найвигадливіших одностроях, і тут раптом перед його очима постав образ Лючани — як вона роздягається, як одягається, як пестить його, як бурхливо сперечається з ним у тій своїй рожевій сорочці, яку відмовлялася зняти у ліжку. Йосаріан подавився яєчнею з грінками, коли усвідомив, яке паскудство він учинив, так нерозсудливо подерши на дрібні шматочки це витончене, гнучке, голе, юне, ніжне тіло й самовдоволено кинувши його до стічної канави. Він уже страшенно скучив за нею. В їдальні його оточувало так багато галасливих безликих людей в одностроях. Він відчув шалене бажання якнайшвидше знову побути з нею сам на сам, враз вискочив із-за столу й побіг назад до квартири, в надії знайти на вулиці дрібненькі шматочки записки, та їх уже змив у стічну канаву шланг двірника.

Того вечора він не зміг знайти її ані в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ, ані в задушливому, лискучому, гедоністичному бедламі нелегального ресторану, де над головами відвідувачів вигойдувались широкі дерев’яні таці з вишуканими стравами і весело щебетали зграйки яскравих і милих дівчат. Він навіть того ресторану не міг знайти. Він повернувся до свого самотнього ліжка, а вві сні знов ухилявся від зенітного вогню над Болоньєю, і за плечем у нього навис розбухлий мерзенний Аарфі, що дивився на нього косим злобливим поглядом. Вранці він побіг