Читати книгу - "Аукціон"

допомагати прооперованим дівчаткам». — «Коли ви дізналися, що ув’язнений лікар Самуель робив експерименти за наказом есесівського лікаря Вірса?» — «Перед тим, як мене направили на роботу в лабораторію». — «Пробували ви вплинути на Самуеля, щоб він не виконував наказів лікаря-бузувіра?» — «Оперуючи, він не знав, що вони затівають. А коли зрозумів, то його зразу відправили в газову камеру». — «Ви, особисто ви, бачили газові камери, тортури, розстріли в таборі, чи вам розповідали про це інші ув’язнені?» — «Я сама бачила розстріли, бо вікна лабораторії виходили на блок одинадцятий, де й проводили екзекуції. На моїх очах. Я сама бачила, що в «госпіталі» людям насильно вводили фенол і вони помирали в муках. Я сама бачила, як людей били — до смерті». Суддя запитав: «Чи часто ви бачили екзекуції?» — «Два, три рази на тиждень… Але розстрілювали не одну людину. Розстрілювали сотнями… Жінок і дітей». Запитання захисника доктора Дерінга; стежте уважно, як він веде свою лінію, вельмишановні панове, я не порівнюю вашу справу з цим, — Грешев кивнув на аркуш паперу, — я просто прошу пам’ятати, що в країні, де існує право аналога, треба бути готовим до аналогій. Отже, захисник Дерінга: «Ви з кимось розмовляли про ці жахливі, недостойні страти, свідок Лорська?» — «Я нікому не говорила. Ми не дискутували, чому вони розстрілюють тих чи інших людей. Ми знали, що нацисти вбивають ні в чому не винних людей». — «І ви не знали, що спонукає їх виконувати наказ СС і розстрілювати ув’язнених?»— «Я думала, що в них немає нічого людського». — «Ви чули, мабуть, моє запитання до однієї із свідків… Я прочитаю його, щоб не ухилятися від стенограми: «Ви коли-небудь наважувались не виконати наказу нацистів?» Зачитую відповідь: «Я нічого не могла зробити проти їхніх наказів, бо вони зразу вбили б мене». Лорська: «Я розумію… Так, я розумію… Але я знала багатьох людей, які все-таки відмовлялися виконувати накази нацистів». Суддя: «Прочитайте свідкові показання свідка Межика». Зачитуються слова доктора Межика: «Відверто відмовитися виконати їхні накази було немислимо». Суддя: «Отже, я запитую, ви, особисто ви, вважали, що будь-яке ухилення від виконання наказів СС призведе до розстрілу?» Лорська: «Ні, не вважала». — «А чим же тоді каралася непокора? Тортурами? Ув’язненням у камеру, де немає світла і їжі?» — «Ви маєте на увазі карцер?» — спитала Лорська. Суддя відповів, що йому невідомі німецькі тюремні терміни. Лорська: «Я знала людей, які вміли не виконувати наказів есесівців, уникаючи при цьому покарання». Виступає адвокат захисту; до речі, старий лорд, вельмишановні панове, консерватор до самих кісток, благородна людина…

— Як його звати? — спитав Степанов.

— Лорд Гарднер.

— Він живий?

Ростопчин знизав плечима.

— Яке це має значення, Митю? Страшне те, про що розповідає Іван Юхимович…

Грешев посміхнувся.

— Далі буде страшніше… Отже, лорд Гарднер ставить запитання свідкові Лорські: «Ви сказали, що знали людей, які не виконували наказів нацистів. Можете назвати імена?» — «По-перше, доктор Хаутвал. По-друге, багато тих, хто формально не відмовлявся, але люди робили все можливе, щоб саботувати накази нацистів і бодай трохи полегшити долю своїх братів, ув’язнених… Навіть у тому випадку, коли операція могла б допомогти хворому, але той відмовлявся, — робити її не можна, це порушення клятви Гіппократа». — «Якби вам наказали провести експериментальну операцію на здоровій людині, ви погодилися б?» Лорська: «В перші дні мого ув’язнення в десятому блоці вночі я поговорила з доктором Хаутвал. Вона розповіла мені, які операції проводять нацистські лікарі і ті, хто їм служить. Вона сказала, що так чи інакше ми живими з табору не вийдемо, нам не дозволять лишитися в живих, бо ми знаємо те, що… Тому, сказала доктор Хаутвал, той час, який нам відпущено для життя, треба прожити так, як належить людям. Я ніколи, до останнього мого подиху не забуду цих слів: «Треба жити так, як повинні жити люди». Суддя: «Я хочу, щоб присяжні зрозуміли смисл вашої фрази: «жити, як належить людям». Коли б генерал СС, доктор, професор Глауберг сказав вам: «Завтра вранці ви робитимете зі мною операцію грецькій дівчинці», — ви відмовилися б?» — «Я покінчила б життя самогубством». — «А коли б вам не дозволили покінчити життя самогубством? Що на вас чекало б, якби ви відмовилися підкоритися наказам генерала СС?» — «Мабуть, мене відправили б у команду важких робіт». — «І більше нічого?» — здивувався суддя. — «Гадаю, ні», — відповіла доктор Лорська… Відповіла чесно, достойна людина, вона наївно думала, що лондонські судді й присяжні знають, що таке «команда важких робіт». Та сама страта, тільки ще тяжча: мордування, голод, гнійне конання на нарах протягом двох-трьох тижнів…

— Ну й чим скінчився процес? — запитав Ростопчин. — На скільки років засудили цього самого Дерінга?

— Його не засудили… Навпаки, письменник і його видавці змушені були внести один пенс компенсації за наклеп… На лікаря-бузувіра… Свідки, які показували проти нього? Вони «піддаються емоціям», і, крім того, хіба вони можуть пам’ятати все, що було тридцять років тому?! А Дерінг був ув’язненим, він виконував наказ. Він не був ініціатором звірства… Вас, вельмишановні панове, якщо ви наважитеся на скандал, — Грешев подивився на Степанова, — питатимуть у суді, чи бачили ви особисто картину Врубеля в Ровенському музеї. Чи повинні виконувати всі накази московських властей? Якщо ви не бачили цієї картини, то чи згодні показати під присягою, що на продаж виставлено саме ту, крадену? Що стосується номера, який поставили люди Розенберга на картині — то його вже давно вивели з полотна хімічним способом, — приведіть свідків! їхній проїзд і проживання в Лондоні — за ваш рахунок. Слухання справи — не менше тижня… Кількість свідків— не менше п’яти… І всі вони мають під присягою підтвердити, що самі упаковували картину й самі ховали її в рейху… Посадять вас у тюрму за борги, адже не зможете заплатити штраф фірмі «Сотбі», а ви ж на них хочете підвищити голос…

— Ми робимо не те, панове, — задумливо сказав Ростопчин. — Впадаємо у рідний російський транс, — нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…

— Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, — запропонував Степанов, — могутній журналіст, його знають скрізь…

— А чим він нам допоможе? — запитав Ростопчин. — Чим?

— Дасть людей з тутешніх газет, ті