Читати книгу - "Майстер корабля"

— Хіба вони не загоєні?

— Вони вже зрослися, та болітимуть іще доти, доки ми не впізнаємо злодія. Сев не сказав нічого.

— Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, — почав я, — чи не могли б ви нам викотити її на палубу?

— Нащо?

— Богдан хоче зайнятися ділом. Колодка — з горіха. Тут біля верстата, маючи під рукою кілька струментів, він хоче попрацювати над майстром корабля.

— Яким майстром?

— Так я називаю фігуру, що стоїть під бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі.

Сев пішов під палубу і прикотив нам колоду. Ми поставили її на дошку і трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо наші руки не були ще дужі. Він обтесав за вказівками Богдана тільки передню частину колоди. Я знову здригнувся, побачивши, як сильно і міцно лежить сокира в його лівій руці. Богдан показував мені очима на ліву руку Сева.

— Закотіть рукав, — вимовив Богдан, — вам зручніше буде тесати. Сев удав, що не чує.

— Закотіть рукав, — сказав я. Сев почав закочувати, але раптом поклав сокиру і зробив заклопотане обличчя.

— Мені треба вже йти. Мене чекають на фабриці. Богданове підморгування мені набридло. Я одвернувся од нього і дивився вслід Севові, доки останній зник за іншими суднами, які стояли поруч нас, припнуті до естакади.

— Я ж вам казав, що в нього є шрам?

— Облиште вигадки, мені вже набридли ваші підозріння. Беріться краще за сокиру і тешіть.

— І вам не хочеться взнати ім'я ворога?

— Не хочеться, — відповідаю я, почуваючи справжній розпач із того, що цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вміщується в моїй голові, і я з нею звикаюся. Богдан теше потроху колодку, щось обрубує, щось залишає і, врешті, береться за струг. Але струг він кидає ще скорше: працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а людині, що має два свіжих шрами на животі, цього не витерпіти. На зміну стругові приходить долото й дерев'яний молоток. Установивши як слід колоду, Богдан поцюкує молотком по долоті.

— Хіба ви знаєте, як різьбити дерево? — питаю я.

— Звичайно, знаю. На острові Пао я часто тільки цим і займався. Коли моя мала поїде було до сусіднього острова, я сиджу і вирізую з м'якого кореня її обличчя і тіло. Це була ясна, блискуча бронза. Навіть той бетель, що вона завше жувала, личив до її хижого сласного рота. Через бетель губи були червоні, як пурпур. І, зробивши з кореня фігуру моєї малої, я мазав губи червоним розжованим бетелем.

— А тепер що ви різьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?

— Я вирізьблюю те, що було на прові у мого хазяїна з острова Пао. Коли мені пощастить — ми матимемо найкращого майстра корабля, що вславився на південних морях. Кожний порядний грабіжник складав до ніг моєї жінки тканини й одежу, пахучі есенції, люстерка і консерви. За це вона мусила умовити мене, щоб я зійшов із своїх високостів і зволів зробити ще одного майстра корабля до бугшприта.

— І ви робили?

— Авжеж, робив. Мені краще було робити це діло, ніж підставляти смерті голову на палубі корабля мого хазяїна і тестя. Іще після того, як я встиг покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсім ім'я. Я вам хіба не розповідав про цей випадок? Ні? Ну, то слухайте.

До нас завітав ще один гість. То була Тайах, яку зустрів у Місті Сев і послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубі, ніби й зроду мала палубу під ногами. Навіть пробігла трохи на пуантах і похвалила гладеньку палубу.

— Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила біля мачти кілька фуете й усміхнулася.

— Може, й знайшла б.

— А може, й ні?

— Може, й ні.

Вона підійшла до борту, подивилася на воду і потім глянула поверх наших голів, ніби спостерігала десь потрібні їй сигнали.

— До берега Пао приїхали ми того разу на вечір. Нас зустріли, як завше, дружина й дочка хазяїна. Ставши на червоній землі над водою, вони скидалися на блискучі статуї ясної бронзи в тихій, затишній затоці острова Пао. Наш хазяїн — малаєць — хижий і старий морський розбишака, сідав на човен — проа — і плив до берега перший. Потім судно відтягали туди, де берег був високий, — і ховали його в густій тіні дерев, що хилилися над водою. Корабель розвантажували. Далі, в глиб острова під кокосовими пальмами був наш склеп. Стіни в нього були плетені, а дах — листя кокосів. Над землею його підлога підіймалася на десять метрів. Як добре я пригадую той склеп! Часто цілими місяцями я не брався ні за холодну воду. Збивши кокосового горіха, я випивав з нього молоко і поїдав ніжну зелену масу кокоса. Мене цілком задовольняло таке життя. Офіційно ж — я вважався за вартового біля краму.

Кажу, того разу все йшло, як завше. Позносили ми крам, пограбований з пароплава,