Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала. Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в’яла

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла… А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили…

А мене, не знаю за що,

Убити — не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії —

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином.

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде… боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-Снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий цвіте:

Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий боже, милий!»

І заплакала Лілея,

А цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

Іюля 25 1846,

[Київ]

РУСАЛКА

«Породила мене мати

В високих палатах.

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

«Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, моє серце:

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п’є-уп’ється,

Не моїми кров-сльозами —

Синьою водою

Дніпровою… Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж, моя єдиная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте русалоньку…» —

Та й заголосила,

Та й побігла. А я собі

Плила за водою,

Поки сестри не зустріли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я.

З сестрами гуляю

Опівночі. Та з будинку

Батька виглядаю.

А може, вже поєдналась

З паном у палатах?

Може, знову розкошує

Моя грішна мати?» —

Та й замовкла русалочка,

В Дніпро поринула,

Мов пліточка. А лозина

Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти,

Не спиться в палатах.

Пана Яна нема дома,

Ні з ким розмовляти.

А як прийшла до берега,

То й дочку згадала.

І згадала, як купала

І як примовляла.

Та й байдуже. Пішла собі

У палати спати.

Та не дійшла, — довелося

В Дніпрі ночувати.

І незчулась, як зуспіли

Дніпрові дівчата —

Та до неї, ухопили

Та й ну з нею гратись,

Радісінькі, що піймали,

Грались, лоскотали,

Поки в вершу не запхали…

Та й зареготались.

Одна тілько русалонька

Не зареготалась.

1846, 9 августа,

[Київ]

ОСИКА

Да приидет же смерть на ня,

и да снидут во ад живи, яко

лукавство в жилищах их, посреде их.

Псалом

ПОЕМА

Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

Озовітеся ж, заплачте,

Німії, зо мною…

Над неправдою людською,

Долею лихою.

Озовітесь, а за вами,

Може, озоветься

Безталання невсипуще

І нам усміхнеться,

Поєднає з недолею,

Спасибі нам скаже,

І помолиться, й заплаче,

Й тихо спати ляже.

Така моя рада, незнаємий брате,

Смирись перед богом, людей не займай,

Шукай собі брата в палатах і в хаті

І дбай домовину, а слави не дбай,

Бо вона не спинить віку молодого,

Не верне з-за літа нашої весни…

Отак-то, мій друже, молись, брате, богу

І мене в молитвах своїх пом’яни.

Росте в полі на могилі

Осика заклята,

Отам відьма похована,

Хрестітесь, дівчата,

Хрестітеся… і не кваптесь

На панів лукавих,

Бо згинете осміяні,

Наробите слави,—

Злої слави на сім світі,

А на тім!.. крий боже!

За гріхи такі великі

Сам бог не поможе.

Нехай пани знущаються,

Братами торгують

Та сльозами кровавими

Сатану частують,

Їх вже душі запродані,

То їм і байдуже,

А вам треба стерегтися,

Стерегтись, та й дуже!

Стережіться ж — кохайтеся

Хоч і з наймитами,

З ким хочете, мої любі,

Тільки не з панами.

Після осіннього Миколи[157]

Обідрані, троха не голі,

Бендерським шляхом уночі

Ішли цигане. А йдучи,

Звичайне, вольнії співали,

Ішли собі, а потім стали,

Шатро край шляху нап’яли,

Багаття вбоге розвели

І коло його посідали,

Хто з шашликом, а хто і так,

Зате він вольний, як козак

(Колись то був). Сидять, куняють,

А за шатром в степу співає,

Неначе п’яна, з приданок

Додому йдучи, молодиця.

(Голос за шатром)

«Ой у новій хаті

Полягали спати,

Молодій приснилось,

Що мати сказилась,

Батько утопився.

Свекор оженився,

І!.. гу!.. гу!.. гу!..»

Цигане слухають, сміються.

«І де тут п’яні ті возьмуться?

Оце, мабуть, із-за Дністра,

Бо тут все степ… Мара! Мара!!»

Цигане крикнули й схопились,

А перед ними опинилась

Та, що співала… жаль і страх,

В свитині латаній дрожала,

А на руках і на ногах

Од стужі кров повиступала,

І довгі коси в реп’яхах.

Постояла і мовчки сіла

Коло огню, і руки гріла

На самім полум’ї. «Ну, так!

Оженився неборак!» —

Сама собі ніби шептала

І якось страшно усміхалась.

Цигане

А відкіля ти, молодице?

Відьма

Хто! я… я…

(Співає)

«Як була я молодиця,

Ціловали мене в лице,

А як стала стара баба,

Цілували б, була б рада».

Цигане

Співуча, нічого сказать,

Якби собі таку достать,

Та ще й медведя…

Відьма

Я співаю

Чи то сижу, чи то гуляю,

Все співаю, все співаю,

Уже забула говорить,

А перше добре говорила…

Цигане

Де ж ти була, що заблудила?

Відьма

Хто? Я?.. З дочкою пан лежить,

Огонь погас, а місяць сходить,

В яру пасеться вовкулак.

Я в приданках була, впилася

І молода не придалася,

А все то прокляті пани

З дівчатами такеє діють…

Піду ще сина хоронить,

А то без мене не зуміють

І в домовину положить…

Цигане

Не йди, небого, будь ти з нами,

У нас, єй-богу, добре жить.

Відьма

А діти єсть у вас?

Цигане

Немає.

Відьма