Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Чаадаев: «Де наші мудреці, наші мислителі? У всьому світі лише ми одні не дали нічогісінько світові, нічого його не навчили; ми, москвини, не внесли ані одної ідеї до скарбниці людських ідей; нічим не помогли поступові людського розуму, а все, що ми діставали від того поступу, ми спотворювали. Ми, москвини, нічогісінько не зробили для добра людства; ніяка велика ідея не народилася у нас, не пішла від нас; ми не завдали собі труду щось винайти, а з того, що винайшли інші народи, ми переймали лише злудну зовнішність». «Московщина — це орда напівварварів, напівдегенераторів» (А. Герцен).

Таке говорять самі ж (розумніші) москвини. Дурнішим і не лишається нічого іншого, як дурити самих себе і по–дурному горлати: «Умом Расію не панять. Аршінам общім нє ізмєріть. У нєй асобєнная стать. В Расію можна толька вєріть» (Ф. Тютчев). Та, як бачимо, отруєне українськими духовими первнями, московське дворянство само не вірило в свою «Расєю». Прапор віри в свій нарід піднесли цілком інші московські націоналісти, люди, не заражені генами української крови, а чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу, т. зв. «разначінци», що за наших часів назвали себе «большевиками».

Після формального знесення кріпацтва в 1861 р. та реформ Олександра II (1855–1881) до середніх шкіл і навіть до універси тетів почали приймати дітей недворянського походження, дітей з народу, яких дворяни прозвали глумливо «разначінцамі», «куховарськими дітьми» тощо. Ці люди походили з надр московського народу, і тому в їх крові не було чужих домішок, що надщерблювали московську душу, як це було у дворян. Виходили на історичну сцену вже чистокровні москвини. Почала народжуватися чистокровна московська національна еліта. Однак і її культурне формування не пішло простою національно–московською дорогою. Справа в тому, що тоді москвини ще не мали ані національних (духом) шкіл, ані національної літератури, ані навіть національної мови. Аж до XIX ст. московська літературна мова була жахливим «язичієм», якоюсь неперетравленою саламахою українських, староболгарських, татарських, німецьких мовних первнів. Як каже А. Салтиков: «Московську літературну мову формував ще до М. Ломоносова волох А. Кантемир, і вона довгий час була фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була мішаниною Петрового «штілю» (стиль. — П. Ш.), «мови» (так глумливо в оригіналі. — П. Ш.) Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів» (А. Салтиков. «Две Расіі»). Лише по М. Карамзіну (1765–1826), а головне — по А. Пушкіну (1799–1837) почала ставати на ноги московська літературна мова.

Не маючи своєї літературної мови, москвини, очевидячки, не могли мати і своєї національної літератури достаточного рівня, а звідси і національних духом шкіл (особливо вищих). Отже, нова московська національна еліта з «разначінцев» мусила виховувати на немосковській, позиченій в європейців, культурі. Спершу позичали в українців… «В половині XVII ст. і далі московською літературою (отже, і школами) заволоділа література Києва та Західної Руси (А. Пипін. «Історія славянской літератури»). «Аж до М. Ломоносова (1711–1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького» (Н. Трубецкой). (Аж до XVII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Літературна ж творчість самої Московщини в XV ст. стояла далеко нижче, ніж літературна творчість Києва в XII ст., а, точніше, її майже не було. Київ зробив величезну прислугу Московщині, пов’язавши її з Европою. Вся московська граматична термінологія, створена Мелетієм Смотрицьким (українцем. — П. Ш.)), а спроби М. Ломоносова її змінити не мали успіху. Граматика М. Смотрицького дуже вплинула в XVII ст. на всю московську літературу» (С. Арханґєльскій. «Лекції па історіі рускай літератури»).

Після завоювання Прибалтики і по Наполеонівській війні в московське життя починають просякати німецька та французька література, а з нею і європейські філософічні та політичні ідеї безпосередньо, а не через Україну, як було перед тим. Ці європейські впливи вже не могли скалічити душу «разначінца», бо ті впливи були зовнішні, впливи оточення, а не крови. Наслідки тих впливів були НАБУТИМИ прикметами, а не вродженими. А ми знаємо з генетики, що набуті прикмети дуже легко втрачаються, коли зникають обставини, що ті прикмети виховали. Пес скоро дичавіє, коли втрачає зв’язок з людьми. І справді, коли В. Лєнін ізолював свою Московщину від культурних впливів Европи, тоді дуже скоро зникли в Московщині ті стримуючі дикунську вдачу європейські етичні та культурні норми, що їх була прийняла передбольшевицька московська еліта. Москвин повернувся до свого попереднього, природнього для нього, стану незагнузданого варвара.

Ясна річ, дикун може «творити» лише те, що є під силу його дикунському розумові та духові, с. т. мавпувати. З обірванням зв’язків з європейською культурою та цивілізацією, втратила московська еліта зразки для мавпування. «Творчість» її стала стерильною, безплідною і, якби не досконало зорганізоване їхнє шпигунство та крадіж нових європейських технічних ідей, то москвини були б не побудували ані одного удосконаленого літака чи повза. І це видко з того, що атомову зброю, ракети, радар і т. п. москвини почали будувати лише тоді, коли захопили по війні і привезли до себе німецьких вчених фахівців; лише тоді, коли українець П. Капиця поза Московщиною, в Лондоні, побудував атомовий реактор і привіз його до Московщини. Московські емігранти намагаються і тут пошахрайничати. Вони пояснюють стерильність творчости в СССР терором большевиків. Це пояснення є дійсне лише щодо немосквинів в СССР, а щодо москвинів, то справа мається якраз НАВПАКИ. Для творчости МОСКВИНІВ уряд СССР не шкодує заохоти, нагород, мільйонів рублів на все, що потрібно для творчости. Уряд СССР засновує і вдержує сотки наукових дослідних установ, щедро платить науковцям — дослідникам, винахідникам; письменники, мистці в СССР мають сталу державну платню (чого нема ніде в світі), крім величезних гонорарів (напр., А. Толстой одержав за свій роман півтора мільйона рублів гонорару). Одну і лише одну умову (точніше обов’язок) поставив уряд СССР своїй творчій еліті — це творити ЛИШЕ МОСКОВСЬКУ культуру, лише могутність МОСКОВСЬКОЇ нації. І, незважаючи на такі казково сприятливі умови для розвитку московської науки, літератури, мистецтва, москвини в СССР за 40 років не створили нічогісінько такого, що було б бодай трохи вище за пересічне. Гірше того — переважаюча більшість їх творів — це примітивна халтура. Як бачимо, А. де Кюстін понад сто років тому сказав правду: «москвин може лише мавпувати».

Ми підкреслили, що уряд СССР протегує московську літературу, мистецтво, науку. Московські емігранти і тут не знають меж своєму цинізмові в брехні; вони кажуть, що уряд СССР протегує комуністичну літературу, мистецтво, науку. В романі (потім сфільмованім) А. Толстого комунізму, соціялізму ані понюхати. Якраз