Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

13–14 травня 1918 р. відбувся (також заборонений властями) V з'їзд (конгрес) УСДРП. Форум дав таку оцінку поточному моменту:

«1. Українська революція в своєму розвитку висунула гасла державної самостійности України і корінних соціальних реформ, що вивели революцію за межі революції національної і поставили розв’язання її завдань в залежність від факторів міжнародніх.

2. Державний переворот 29 квітня з проголошенням гетьманської влади є наслідок зростаючих впливів Центральних Держав та озброєного втручання їх війська у внутрішнє життя Української Республіки; спираючись на клясу великих власників при піддержці буржуазії, за якими (великими власниками) йде частина дрібних власників, одіпхнутих в цей табор недоладною земельною політикою соц. — рев. більшості Центральної Ради — цей переворот має метою знищення Української Державности і всіх здобутків революції»[442].

Привертають увагу не лише певна розпливчастість оцінок (за рахунок збільшення масштабності підходу до проблеми, робиться спроба «вписати» її в широкий геополітичний контекст), а й претензії до недавніх партнерів по Центральній Раді — УПСР.

V конгрес УСДРП так визначив найближчі завдання Української революції.

«І. В сучасний момент зусилля пролетаріату повинні бути направлені а) на організацію і збільшення своїх сил і рішучу боротьбу з усіма проявами, як контрреволюції і антидержавних та антиукраїнських тенденцій пануючих нині верств, так і з проявами втручання війська Центральних Держав у внутрішні відносини України; б) на одірвання шляхом організованої політичної роботи дрібних земельних власників від великих земельних власників; в) на нав'язання зносин з Інтернаціоналом і утворення міжнародної акції на користь України.

II. В політичній і національній боротьбі пролетаріат мусить висунути гасло негайного переведення виборів і негайного скликання українських Установчих Зборів.

III. В своїй роботі партія повинна проводити рішучу боротьбу за збереження всіх реалізованих здобутків революції.

IV. Партія всіма силами мусить вдержувать пролетаріат від виступів на шлях анархичної боротьби і направляти його на шлях організованих політичних виступів»[443].

Принципове значення мала позиція з'їзду в національно-державній сфері. «V конгрес Укр. С.-Д. Роб. Партії вважає, що при даних умовах лише обстоювання цілковитої самостійності України може дати, як Україні в цілому, так і українському пролетаріатові зокрема, максімальне забезпечення їх вільного національно-культурного і соціально-економічного розвитку.

Разом з тим, V Конгрес УСДРПартії вважає необхідними при сучасних умовах, які склалися на Україні і в Росії, проводити рішучу боротьбу з гаслом федерації з Росією, як з гаслом, направленим проти Української революції і проти інтересів українського пролетаріату»[444].

Надзвичайно складним виявився процес пошуку революційної платформи в нових умовах для УПСР. До свого IV з'їзду, який також через численні арешти проходив нелегально у лісах Святошина та Пущі-Водиці 13–16 травня 1918 р., українські есери підійшли практично в стадії розколу. Й ліве, й праве крила були представлені на з'їзді приблизно однаковою кількістю делегатів. Через те з деяких питань голоси розбивались навпіл й узгодженого рішення досягти так і не вдавалося.

Правиця партії вважала, що революція скінчилася, й пропонувала використати «передишку» для «організації мас, піднесення їхньої культурности, клясової і національної свідомосте» в умовах легальної або напівлегальної діяльності партії. Деякі з провідників цього крила пропонували вихідним моментом у пошуку тактики обрати «збереження української державності» — як одного з найбільших здобутків революції. Відповідно до цього вважалось за можливе брати участь у «сурогаті парламенту» — Державній Раді, якби вона була скликана гетьманом.

Ліва частина партії, навпаки, вважала революцію незакінченою. Рішуче протестуючи проти «національно-державницької та еволюційної» політики правиці партії, ліва течія закликала до продовження класової соціалістично-революційної боротьби трудящих мас, до переходу партії в підпілля для організації повстання робітників і селян проти гетьманщини.

Відповідними були й запропоновані обома частинами проекти резолюцій.

Правиця партії виходила з того, що гетьманський переворот призвів до ситуації, яка суперечить розстановці сил у країні, «є ненормальною, з точки погляду громадської еволюції, є результатом насильної узурпації влади елементами, що не мають опори в країні. Тому одним з біжучих тактичних завдань партії є боротьба проти сучасного правительства за демократизацію політичного і соціяльного життя України. Для цієї боротьби партія повинна взяти активну участь в тому масовому рухові, який помічається з приводу перевороту, направляючи і використовуючи його в цілях привернення демократичного ладу на Україні»[445].

Праві вважали, що потенціал УПСР великою мірою вичерпано, вона не в змозі далі протистояти контрреволюції, перешкодити спадові революційної хвилі. Тому вони доходили висновку, що влада соціалістичних елементів суспільства об'єктивно неможлива, а відтак — відмовлялись брати участь в урядових структурах. Замість того основою тактики мало стати зміцнення партійних позицій у масах, різнобічна робота в різних організаціях і консолідація самої УПСР[446].

Такій маловиразній і дуже поміркованій позиції лівиця партії протиставила дуже рішучий, безкомпромісний проект резолюції. В ньому засуджувалась попередня діяльність ЦК УПСР як така, що збочила від соціалістичних засад, «в результаті чого партія збанкротувала і об'єктивно сприяла успіху контрреволюції на Україні, встановленню монархії і знищенню всіх здобутків революції»[447].

Орієнтуючись на невідворотне революційне піднесення і в Україні, і в цілому світі, ліве крило УПСР задекларувало в проекті резолюції, що воно:

«а) лічить завданням моменту для революційно-соціалістичної партії широку організаційно-революційну роботу в масах, аби запобігти дезорганізованим виступам народніх мас, ослаблюючим революційні сили демократії;

б) висовує наперед організовану активну боротьбу, згідно традиціям соціалістів-революціонерів;

в) різко відмежовується від соціалістичних і несоціалістичних суспільних течій на Україні, які компромісовою політикою затемнюють завдання клясової боротьби; вважає, що партія мусить непохитно прямувати до консолідації всіх революційно-соціалістичних сил, аби

шляхом класової боротьби досягнути остаточної перемоги соціялізму»[448].

У результаті голосування резолюція правого крила зібрала трохи більше голосів, аніж лівого. Щоб уникнути розколу, який вимальовувався дедалі наочніше, праві погодились на ухвалення спеціальної резолюції, згідно з якою вищою законною, обраною народом владою визнавались Українські Установчі збори, а найпершим завданням — боротьба за їх скликання. Подібного компромісу не вдалося досягти при розгляді питання про перегляд аграрної програми — більшість делегатів брати участь у голосуванні відмовились.

Під час виборів ЦК УПСР до його складу ввійшли представники переважно лівого крила (Л. Ковалів, А. Заливчий, Г. Михайличенко, Лашкевич, В. Приходько, М. Шраг — члени ЦК; К. Корж, М. Чечель — кандидати в члени ЦК). Іншими словами, Центральний Комітет партії набув лівого забарвлення. Обираючи власний шлях революційних дій, він ухвалив 3 червня 1918 р. постанову щодо внутрішньої тактики партії, згідно з якою ліквідовувались (з огляду на переслідування соціалістичних організацій гетьманським режимом) всі до того часу наявні легальні організації. Партія в цілому переходила на нелегальний стан, санкціонувалась також необхідність політичного терору проти «найшкідливіших і найвпливовіших представників реакційної деспотії в центрі