Читати книгу - "Соляріс"

відомо ж, що тільки два проценти нервових процесів перебувають під контролем свідомості. Отже, він знає нас краще, ніж ми самі себе. Через те його треба слухатись. Погоджуватися з ним. Чуєш? Тобі не хочеться? Чому?— Голос його затремтів.— Чому ти не голишся?

— Та годі вже тобі,— буркнув я.— Ти п’яний.

— Що? П’яний? Я? Ну то й що? Хіба людина, яка таскає своє лайно з одного кінця Галактики в інший, щоб довідатися, чого вона варта, не може напитися? Чому? Ти віриш у місію людини, га, Кельвін? Гібарян розповідав мені про тебе ще до того, як запустив бороду… Ти точнісінько такий, як він мені розповідав… Тільки не ходи до лабораторії, бо, чого доброго, ще втратиш віру… Там творить Сарторіус, наш Фауст au rebours, шукає засіб бід безсмертя. Це останній рицар святого Контакту, такий, якого ми заслужили… його попередній задум був теж незгірший — тривала агонія. Непогано, га? Agonia perpetua… соломка… солом’яні брилі… як ти можеш не пити, Кельвін?

Його майже невидющі в щілинах запухлих повік очі вп’ялися в Гері, яка заціпеніла під стіною.

— О ясна Афродіто, Океаном із піни народжена. Божественністю позначена ніжна долоня твоя…— почав він декламувати й похлинувся сміхом;— Майже… точно… та, Кель… він?— прохрипів, зайшовшись кашлем.

Я все ще зберігав спокій, але цей спокій поступово переходив у холодну лють.

— Перестань!— просичав я.— Перестань і забирайся геть!

— Виганяєш мене? Ти теж? Запускаєш бороду й виганяєш мене? Вже не хочеш, щоб я застерігав тебе, щоб радив, як один справжній зоряний товариш другому? Кельвін, давай відчинимо донні люки й гукатимемо йому туди, вниз, може, він почує? Але як його звати? Уявляєш, ми попридумували назви всім зіркам і планетам, а в них, можливо, вже були свої імена, га? Яка узурпація! Послухай, ходімо туди. Крикнемо… скажемо йому, що́ він з нас зробив, хай жахнеться… збудує нам срібні симетріади, і помолиться за нас своєю математикою, і оточить нас закривавленими янголами, і його мука стане нашою мукою, а його страх — нашим страхом, і він нас благатиме про кінець, а не ми його. Адже все це,— і він сам, і те, що коїть з нами не що інше, як благання про кінець. Чому ти не смієшся? Це ж тільки жарт. Може, якби в нашої людської породи було більше почуття гумору, то до цього не дійшлося б. Знаєш, що хоче зробити Сарторіус? Він хоче покарати його, цей Океан, хоче примусити його закричати всіма горами зразу… Ти думаєш, він не наважиться запропонувати цей план на затвердження ареопагові склеротиків, який послав нас сюди спокутувати не свою провину? Твоя правда, він сплохує… але тільки через капелюшок. Про капелюшок він не прохопиться нікому: не такий він сміливий — наш Фауст…

Я мовчав. Снаут хитався дедалі дужче. Сльози котилися по його щоках і капали на костюм.

— Хто це зробив? Хто це з нами зробив? Гібарян? Гізе? Ейнштейн? Платон? Усі вони були злочинці! Подумайбо сам: у ракеті людина може лопнути, як бульбашка, або задубнути, або спектися, або так швидко зійти кров’ю, що навіть і зойкнути не встигне, а потім тільки її кісточки стукотітимуть об метал, обертаючись на ньютонівських орбітах з поправкою Ейнштейна у цих наших брязкальцях прогресу! І ми — охоче вперед, бо це славний шлях! І ось ми прийшли й сидимо в цих клітках, над цими тарілками, серед безсмертних посудомийок, з почтом вірних шаф і відданих клозетів, ми здійснили наші мрії… поглянь, Кельвін. Якби я не був п’яний, то не варнякав би такого, але, зрештою, хтось повинен це сказати. Хтось, зрештою, повинен, правда ж? Ти, наївне дитя, сидиш тут, на цій бойні, й заростаєш щетиною… З чиєї вини? Шукай сам відповідь…

Він поволі повернувся і вийшов, схопившись на порозі за двері, щоб не впасти; а потім його кроки ще довго відлунювали у коридорі. Я уникав погляду Гері, але зненацька наші очі зустрілися. Я хотів підійти до неї, обняти, погладити її волосся, проте не зміг. Не зміг…

УСПІХ

Дні наступних трьох тижнів скидалися один на один; кожен з них, здавалося, повторювався, був точнісінько такий, як попередній — заслінки ілюмінаторів опускалися й піднімались, уночі один кошмар змінювався іншим, уранці ми з Гері вставали, й починалася гра. Та чи була це гра? Я вдавав із себе спокійного, Гері теж. Ця мовчазна домовленість, усвідомлення взаємного обману стали, по суті, нашим останнім захистом. Ми багато розмовляли про те, як житимемо на Землі, як поселимося десь поблизу великого міста й більше ніколи не покинемо блакитного неба і зелених дерев; ми разом придумували обставу нашого майбутнього дому, розплановували сад і навіть сперечалися про деталі — про живопліт, про лавки… Чи вірив я в це хоча б одну мить? Ні. Я знав, що це неможливо. Аж надто добре звав. Бо якби навіть Гері залишила станцію — жива,— це ще нічого не означало б. Адже на Землю може повернутися тільки людина, а людина — це її документ. Наша подорож скінчилася б на першому ж контрольному пункті. Почали б з’ясовувати її особу, розлучили б нас, і це відразу ж виказало б Гері. Станція була єдиним місцем, де ми могли жити разом. Чи здогадувалася про це Гері? Напевне. Чи сказав їй хтось про це? Після всього того, що сталося,— мабуть, так.

Якось уночі я почув крізь сон, що Гері тихенько встає. Я хотів обняти її. Тепер уже тільки мовчки, тільки в темряві ми могли ще на хвилину відчути себе вільними; у безвиході, яка обступила нас з усіх боків, це було лише короткочасною відстрочкою нових тортур. Гері, мабуть, не помітила, що я прокинувсь, і перш ніж я встиг простягти руку, встала з ліжка. Напівсонний, я почув човгання її босих ніг. Мене пойняв якийсь невиразний страх,

— Гері,— прошепотів я.

Хотів крикнути, але не відваживсь і сів на ліжку. Двері, що вели в коридор, були прочинені. Тоненька смужка світла перетинала навскоси кімнату. Мені здалося, що я чую якісь приглушені голоси. Невже Гері з кимось розмовляє? З ким?

Я підхопився з постелі, але мене раптом скував такий моторошний страх, що ноги піді мною підломились. Я хвилину наслухав,— довкола панувала тиша. Я поволі знову ліг у постіль. У скронях гупало. Я почав лічити. Коли дійшов до тисячі, двері безшумно відчинилися, Гері прослизнула до кімнати й застигла, мовби прислухаючиись до мого