Читати книгу - "За браком доказів"

у душ, стояв під струменями води довше, ніж треба, побоюючись зустрічі з Сюнне при світлі дня. Вночі все здавалося правильним і логічним, а як буде здаватися тепер, я не знав.

Коли я прийшов на кухню, Сюнне саме готувала сніданок. Сторожко усміхнулася до мене, поривчасто обійняла, якось несміливо й зовсім не пристрасно, ніби й сама не знала, як їй сприймати те, що сталося уночі. Вона була гарна, як завжди, волосся зібране на потилиці в кінський хвіст, обличчя без макіяжу. Я сів, крадькома підглядаючи за нею, як вона ставила на стіл м’ясну нарізку, згадав, якою вона була вночі. Сюнне обернулася, і я потупив очі, мов школяр.

Я ледве запхав у себе кілька канапок, ми обмінялися фразами про погоду й про те, коли треба виїхати з дому, щоб встигнути на літак. Що більше минало часу, доки хтось з нас таки заговорив про ніч кохання, то незручніше ми почувалися.

— Ми скоїли дурницю?

Ми майже доїжджали до Ґардемуена, коли вона запитала про це, не дивлячись на мене, уважно пильнуючи за рухом на дорозі.

— Не знаю, — відповів я. — Але було гарно.

— Уранці так дивно почуваєшся. Сподіваюся, ми нічого не зруйнували поміж нами.

— Маєш на увазі, як у тому фільмі, де дружба Біллі Крісталом і Мег Раян не витримує випробування сексом? Як називався фільм, до речі?

— «Коли Гаррі зустрів Саллі», — підказала Сюнне. — Мені принаймні не довелося вдавати оргазм.

Я розсміявся — задоволено, бо її слова підтверджували, що їй теж було добре зі мною. Вона зупинилася перед залом відльотів, з усмішкою обернулася до мене.

— Пригадуєш, чим закінчився фільм?

— Вони стали коханцями, хіба ні?

— Так, — якусь мить здавалося, що Сюнне хоче щось додати, але, видно, передумала.

Ну, скажи вже, думав я. Скажи, що хочеш бути зі мною.

Натомість вона нахилилася, тицьнулася в мене, і це було щось середнє між обіймами й поцілунком, наші губи ледь торкнулися — ми скидалися на скутих підлітків на першому побаченні.

— Я рада, що ти приїхав, Мікаелю. Дуже дякую!

— Та нема за що, — розгублено буркнув я.

Я стояв і дивився услід її авту, коли вона рвонула з місця.

Мій літак сів у Берґені майже в обід, і я відразу подався до контори. Насамперед взяв у пані Сьоренсен робочий графік Сюнне, переніс на інші дати те, що можна було перенести, решту справ розподілив між собою та Рюне Саймом, бо Карла була на судовому засіданні в іншому місті, а Бірґер Біркгауґ мав купу роботи зі своїми клієнтами.

— Я візьму продовження арешту, якщо ти подбаєш про відповідь на позов з приводу спору про спадщину, — запропонував Рюне.

— Домовилися!

— Як вона? Тримається?

— Сюнне? Так, думаю, з нею все гаразд.

— Пригадую, як кілька років тому померла моя мати, — сказав Рюне. — Вона була стара, за дев’яносто. І це так дивно… Мені виповнилося п’ятдесят, а я почувався сиротою.

— І досі так почуваєшся? — запитав я.

Рюне засміявся.

— Та ні, минулося. Усе минається, Мікаелю, ти ж знаєш!

Перш ніж піти додому після робочого дня, я зателефонував одній людині. Планував це зробити ще багато днів тому, до того, як довідався про Сюннину втрату, а потім усі плани поламалися.

— Мікаель Бренне, — сказала в слухавку Анне Гюсе, випередивши мене.

Отже, хоч ми й давно не спілкувалися, мій номер телефону не видалила зі свого списку. Добрі журналісти бережуть свої контакти, навіть тих людей, що не виправдовують їхніх сподівань.

— Хочу зустрітися на розмову, — сказав я.

— На розмову? І нічого більше? — запитала Анне Гюсе, вдаючи розчарування.

— Маю одну справу. Ексклюзивно для «ВҐ». Але тобі доведеться приїхати в Берґен.

— Телефоном не вийде?

— Ніяк… Лише віч-на-віч. Не пожалкуєш! Гарантую!

— Хоч натякни…

— Вбивства в Далгаймі.

У слухавці зависла коротка пауза.

— Побачимося завтра, Мікаелю. Маякну тобі смскою після приземлення.

Уже почало темніти, коли я нарешті дістався додому. Перш ніж вийти з авта, уважно розглянувся на всі боки, не мав жодного бажання знову нарватися на шаленого Нурайде, але ніде на вулиці не побачив чорного «ауді», ніхто чужий не ховався у тіні.

Я замкнув за собою двері, відставив набік валізку, увімкнув світло й більше підкрутив опалення. Навіть не знімаючи пальта, натиснув ґудзик кавоварки. В голові майнула думка, чим би зайняти вечір — подивитися телевізор чи почитати? Найімовірніший вибір — книжка, по телевізору переважно не показували нічого цікавого. Ніхто в світі не змусив би мене дивитися жодне реаліті-шоу. Реальність і так важке випробування, щоб її ще й втискати в розважальний формат.

Доки я нипав туди й сюди, відчув, як у мені наростає напруга, безпричинне хвилювання. На якусь мить я подумав, чи не думки про Сюнне цьому виною. Я хотів її, але не був готовий то такого раптового перебігу подій. Два протилежні відчуття — розгубленість і захоплення. Може, я нервувався через це, подумав я, але тут же засумнівався. Щось не так було в самому будинку, але я не міг вловити, що саме.

Я взяв каву з собою до вітальні, вмостився в улюбленому еркері й спробував заспокоїтися. Надворі майже зовсім стемніло. Лише на заході ще ясніла смужка неба, даючи достатньо світла, щоб виразно окреслити обриси високого бука в садку.

Тривога не минала. Зрештою, підняла мене з крісла. Я ходив з кімнати в кімнату. Усе, на