Читати книгу - "Острів Каміно"

крадіжка рукописів — то ваших рук справа?— запитав Оскар спокійним голосом. Кілька пілюль допомогли йому вгамувати нерви.

— Цього я не казав.

— А звідки мені знати, що ви не коп і не маєте зараз на собі мікрофона?— поцікавився Оскар.

— Хочеш мене обшукати? Ну давай. От тільки скажи мені: звідки б копи дізналися ціну? А деталі переказу грошей?

— Не сумніваюся, що ФБР будь-що може відстежити.

— Якби вони знали те, що знаю я, то просто заарештували б тебе, Оскаре. Розслабся, ніхто тебе не заарештує — як і мене. Дивись, Оскаре, яка річ: ми обидва не хочемо потрапити до копів, бо обидва винні в дуже нехороших речах, і обом нам загрожують великі терміни у федеральній в’язниці. Але ми не попадемося.

Оскару дуже хотілося йому вірити, і він навіть відчув деяке полегшення. Проте було декілька нагальних проблем. Глибоко зітхнувши, він повідомив:

— Рукописи не в мене.

— То де вони?

— А чому ви їх продали?

Денні поклав ногу на ногу й відкинувся на спинку старого стільця.

— Мене сполохали. ФБР схопило двох моїх друзів наступного ж дня після крадіжки. Я був змушений заховати здобич і втекти з країни. Я почекав місяць-другий, а коли все ніби вляглося, повернувся й навідався до дилера в Сан-Франциско. Той сказав, що знає покупця — якогось росіянина, готового заплатити десять мільйонів. То була брехня. Він зв’язався з ФБР. Ми домовилися про зустріч, на яку я мав принести один рукопис як доказ, але ФБР улаштувало там засідку.

— І як ви про це довідалися?

— Ми до зустрічі з дилером поставили його телефони на прослуховування. Ми знаємо, що робимо, Оскаре. Ми дуже терплячі, дуже професійні. Оскільки ситуація була критична, ми знов покинули країну, щоб дочекатися, доки все вляжеться. Я знав, що ФБР має детальний опис моєї зовнішності, тому мусив відсиджуватися за кордоном.

— А мої телефони прослуховуєте?

Денні кивнув і посміхнувся:

— Лише стаціонарні. Мобільник твій ми зламати не змогли.

— То як ви на мене вийшли?

— Я був у Джорджтауні, де за якийсь час вийшов на твого старого приятеля Джоела Рібікоффа — нашого посередника. Я йому не довіряв — кому в цій справі можна довіряти?— але мені було конче потрібно збути рукописи.

— Ми з вами ніколи не мали зустрітися.

— Авжеж;, таким був план. Ти переказав гроші, я доставив товар, а потім знову зник. Але тепер я повернувся.

Оскар хруснув кісточками пальців, намагаючись зберігати спокій.

— А що з Рібікоффом? Де він зараз?

— Його вже нема. Він помер страшною смертю, Оскаре,— просто жахливою. Але перед смертю він здав мені те, що мені було треба,— тебе.

— У мене немає рукописів.

— Гаразд. І що ти з ними зробив?

— Продав — позбувся їх якнайшвидше.

— Де вони, Оскаре? Я їх усе одно знайду, а шлях до них уже залитий кров’ю.

— Не знаю я, де вони. Клянуся.

— Тоді давай так: у кого вони?

— Послухайте, я мушу якийсь час подумати. Ви ж самі кажете, що терплячі,— просто дайте мені трохи часу.

— Згода. Я повернуся за добу. І не думай утнути якусь дурницю — наприклад, спробувати втекти. Тобі ніде ховатися, і якщо спробуєш, то дуже пошкодуєш. Ми — професіонали, Оскаре. Не тобі з нами змагатися.

— Я не збираюся тікати.

— За добу ти назвеш мені ім’я — і зможеш залишити собі свої гроші й жити далі. Я нікому про тебе не скажу — маєш моє слово.

Денні різко підвівся й вийшов із кабінету. Оскар дивився на двері, прислухаючись до його кроків, поки той спускався сходами. Потім почувся звук вхідних дверей, дзенькнув дзвіночок, і двері тихо зачинилися.

Оскар, закривши обличчя руками, насилу втримався, аби не заридати.

IV

Денні їв піцу в барі готелю за два квартали звідти, коли задзвонив його мобільний. Була майже дев’ята вечора, і цього дзвінка він чекав давно.

— Кажи,— промовив він, озираючись навкруги. Бар був майже пустий.

— Місію виконано,— доповів Рукер.— Я зловив Джазіка в ліфті й мусив трошечки його потріпати. Насправді було весело. Повідомлення я доставив, і все пройшло вдало. З Петрочеллі