Читати книгу - "Калькуляція зірок"

Психологи вважають, що люди можуть мати дітей придатних до нового середовища

Гладвін Хілл

Спеціально для The National Times.

Лос-Анджелес, штат Каліфорнія, 19 вересня 1956 р. Можливість роботи вчених-чоловіків і дружин, що здійснюють політ у космосі і заводять дітей на своєму шляху, серйозно прозвучала сьогодні на зборах провідних космічних вчених.

До того моменту, поки я вичислила, що місячну місію можна виконати за допомогою п’яти запусків ракет класу Юпітер, або двох класу Сіріус, які ще проектувалися, Натаніель прибрав мій безлад, приніс мені лимонад і…

І я зрозуміла, що він дав мені роботу, щоб я заспокоїлася.

Він зробив вдалий вибір. Рядок рівнянь був явно або неправильним, або надто правильним. Маючи таку впевненість, я повернула свій настрій до… розуму, я думаю. Минуло дуже багато часу, коли я так конфузилася. Цього не відбувалося з того часу, як я зустрілася з ним. Не в такій мірі, в будь-якому випадку. Зараз у мене була просто невелика паніка. Бажання втекти. Піт. Іноді блювотні сеанси перед телевізійним виступом.

Цей напрям думок не збирався привести мене до чогось корисного. Я ще раз перевірила цифри, і вони були красиво правильними. Зробивши повільний глибокий вдих, я спустила олівець і підняла очі.

Натаніель сидів на стільці, якого він підтягнув з іншої сторони письмового столу. Стіл не був призначений для двох людей, тому він згорбився через його край, як стурбована горгуля. Перед ним був репортаж, і він підкреслював щось олівцем, коли читав.

— Я думаю, зараз у мене все добре.

Він поклав олівець і поглянув на мене.

— Хочеш поговорити про це?

— Мало що можу сказати.

Він пробурчав щось, кивнув і постукав олівцем по поверхні стола.

— Чи можу я задати питання?

— Звичайно.

— Якщо це тебе турбує, ми змінимо тему.

— Я сказала, що зараз все добре.

Натаніель підняв обидві руки, здаючись.

— Добре. Ну… — Він поклав їх назад на стіл і прочистив горло. — Я розумію, чому ти цього не згадала, тому я не засмучуюся, просто переживаю. Отже… ти можеш сказати мені термін?

— Що? — Я подивилася на папери. Строк підготовки до запуску? Цього не було в параметрах… І тоді мій мозок наздогнав, про що він говорить. Я відверто розсміялася.

— Я не вагітна.

— Я не знаю, чи це мене заспокоює чи змушує ще більше хвилюватися. Ти впевнена?

— У мене був свій… минулий тиждень. Ти це пам’ятаєш.

— Ох. Правильно. — Він потер чоло. — Може, ти зараз? Я маю на увазі… ми з тих пір трахалися.

І вже не раз.

— Це працює не так.

— Але ти часто блюєш.

А я так намагалася стримуватися і не говорити про це.

— Ага. Я не знала, що ти знаєш. Це не… Я не вагітна. Це не… це не те, про що ти подумав.

Він спостерігав за мною, і я відчувала, як у його голові формується питання. Він вдихнув і ніби витягнув з кімнати повітря.

— Ти можеш мені сказати, що відбувається?

Я затримала подих. Хоч я хотіла, але не могла зробити вигляд, що питання неважливе. Ухилення від питання тільки його більше стурбує.

— Ти знаєш… ти знаєш це, бо я розповідала тобі історії про те, як я була наймолодшою у своєму класі. Добре. Ну, я намаглася зробити ці історії смішними, бо це допомагає. Але правда полягає в тому, що я була… Мама називала це "заклинюванням". Це траплялося не так часто, і не було вже багато років. Я просто… мені шкода. Я б хотіла, щоб ти цього не бачив.

— Ти розумієш, що я просто переживаю за тебе, правда? — Він потягнувся до моєї руки.

— Я знаю. — В основному. Наукова частина мого мозку могла описати, що відбувається. — Тривога, яку я відчуваю іноді — я маю на увазі… Це було не так вже й погано, коли мені було вісімнадцять.

Я навчала одного хлопчика — на прохання мого вчителя — на протязі шести місяців — Мої зусилля були би кращими, якби я щось знала про викладання. Маючи лише вісімнадцять, я вірила, що зможу навчити хлопчика. Будучи зовсім юною, я думала, що не можу кинути цю роботу. Я розповідала Натаніелю історії про студентів, але лише як жарти. Я ніколи не казала йому про те, як бігала у ванну, щоб поблювати, а потім витирала обличчя і продовжувала урок.

До однієї ночі, коли я не змогла.

Все, що я скажу про це: дякувати Богові, що Гершель теж був у Стенфорді, або я, мабуть, мала би зрив — він хороший брат. Ми ніколи не говорили про це нашим батькам. Хоча, якщо подумати, він мабуть мав би сказати їм. Мама побоювалася саме того, що я ще була надто крихкою, щоб впоратися зі стресами вступу до коледжу, коли мені було чотирнадцять. Я так добре приховувала свою неприємність, що не думаю, що мої батьки щось знали.

— Я… боялася кожен раз, коли мені доводилося звертатися до аудиторії. Ти ж пам’ятаєш мою маму та її "Що подумають люди?"

Він кивнув, але в усьому іншому був нерухомий і зосереджений.

— Я думаю… мама була стурбована нашим виглядом, бо занадто дбала про сім'ю. Я цього не знала. Я просто знала, що повинна бути ідеальною. Завжди. І… і я подумала, що якщо те, що сталося зараз, стане відомо, ну…

— Клемонс може уявити, що подумають люди…