Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

і розцілувала. Хлопці ошелешено дивилися на все це. — А я ж вас чекаю! Вже боялася, чи не трапилося щось із вами в дорозі! Бо ж мусили бути, а немає! Оркестр, туш! — Вона крикнула, і оркестр заграв. — Вітаємо вас на одеській землі!

Вручила мені букет і ще раз поцілувала. Я здивувався.

— То це ви мене чекали?

— Ну звісно! Бенціон Менделевич наказав, щоб вас зустріли на найвищому рівні. Оркестр, кортеж, квіти. Ну, і я попросилася вас зустрічати, бо дуже скучила і хотіла побачити першою.

— Я б не хотів афішувати свій приїзд.

— А ви й не афішуєте. Всі думають, що ми зустрічаємо якогось негоціанта з Уралу. Ходімо. — Пані Анетта взяла мене під ручку, і ми пішли з перону під здивованими поглядами витріщак. Мабуть, вони чекали, що мусить приїхати хтось у бобровій шубі, з купою багажу та прислуги, а тут якась сіра миша з маленькою валізкою.

Біля вокзалу нас чекало дві машини. Ми з пані Анеттою сіли в одну, хлопці-охоронці в другу. Хлопці були при зброї, дивилися навколо насторожено, наче чекали нападу. Анетта постукала по склу, яке відокремлювало нас від водія. Той рушив.

— Дуже рада вас бачити, мій рятівнику. — Поцілувала мене.

— Навзаєм, пані Анетто.

— Іване Карповичу, тут нас ніхто не чує, можете називати мене Анютою. Що вас привело до Одеси?

— Справи, Анюто, справи. А чому ви з охороною? В Одесі зараз неспокійно?

— Трохи. Два дні тому вбили одного з людей Бенціона Менделевича, що збирав гроші на Лузанівці. Людину вбили, гроші зникли, хто це зробив — невідомо. Їх шукають, а поки Бенціон Менделевич наказав усім бути обережними. Тому й надіслав вам охорону.

— То це не ваша охорона?

— Іване Карповичу, я лише співачка з кабаре, навіщо мені охорона? Хлопці будуть берегти вас, найдорожчого гостя, як сказав Бенціон Менделевич. Бажаєте шампанського? Чи хочете чогось міцнішого? — Анюта відчинила дверці невеличкої шафи, де стояло кілька пляшок і келихи.

— Давайте щось міцніше.

— А, згадала, ви ж шампанського не любите. Я, до речі, перечитала всі ваші пригоди, Іване Карповичу.

— Сподіваюся, не жалкуєте?

— Ні, що ви! Останні книжки читала щодня по дві сторінки, щоб надовше розтягнути. Ви — чудовий письменник.

— Письменники, а головне критики, так не вважають.

— Я так вважаю, для мене це важливіше. То коньяку?

— Не відмовлюся.

Анюта налила по чарці. Виглядала дуже добре і щиро раділа моєму приїзду.

— За зустріч, Іване Карповичу.

— Коли вже я вас називаю Анютою, то й ви мене називайте просто Ванею.

— Ні, не можу, ви ж найкращий сищик імперії! Тільки Іван Карпович. За вас!

Ми почаркувалися й випили. Коньяк був якісний.

— Добрячий напій. Уже і забув, коли куштував такий.

— Це контрабандний. З самої Франції. Війна війною, а випивати люди хочуть. — Анюта усміхнулася. — Зараз з’їздимо до ресторану, поснідаєте з дороги. Потім відпочинете в готелі. По обіді вас чекає Бенціон Менделевич, а ввечері я співатиму для вас у «Варшаві».

— І я знову плакатиму, бо ваш голос крає мені серце.

— Для вас я старатимуся особливо. А що з вами, Іване Карповичу? Ви якийсь трохи наче розгублений? Я вас таким ніколи не бачила.

Я, мабуть, надто розслабився, бо раніше ніхто не міг помітити, що в мене на душі. А зараз аж трохи знітився.

— Якщо не хочете, не розповідайте, — заспокоїла мене Анюта.

— Так, трохи я розгубився.

— Ви закохалися? — спитала співачка.

— Якби ж то. — Я зітхнув. — Здивувався.

— Здивувалися?

— Так. Усе почало якось швидко змінюватися, особливо люди. Змінюватися не в кращий бік. Так сталося, що мені довелося розслідувати кілька справ, і в кожній люди якось надто легко пускалися берега. Анітрохи не сумнівалися, зовсім не вагалися, готові були порушувати закони Божі та людські. Вбити — як раз плюнути. Вкрасти — наче це й не гріх зовсім. Обдурити, вдарити у спину, збрехати, намахлювати, зробити будь-що без жодних сумнівів! Злочин тепер не те, про що замислюються.

— Хіба злочинів не вчиняли раніше?

— Вчиняли. Але раніше не сумнівалися лише злодії, для яких злочин був звичайною справою. Завжди існували мерзотники й душогуби, але їх було небагато. Та останнім часом я неодноразово ставав свідком того, як звичайна людина живе собі, працює, законів не порушує, а потім несподівано пускається берега і витворяє що завгодно, аби тільки грошви прихопити. Що завгодно! Обдурити? Обдуримо! Слабкого образити? Образимо! Вбити? Вб’ємо! Ось так! Тільки навіщо ж тобі грошва, якщо ти людину вб’єш? Навіщо, коли тобі потім у пеклі горіти? Не розумію. Але бачу, що не думають люди ані про пекло, ані про рай, тільки про грошву. Так, наче тільки сьогодні жити, а що завтра — вже байдуже. Щось із людьми сталося, а що — не розумію.