Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Добре. Чекай мене тут. — Я пішов до намету. Сказав, що мені потрібен барон. Охорона відповіла, що він не приймає. Я дав охоронцям — здоровезним муринам із одним оком на лобі — по кілька монет, і вони провели мене за намет. До невеличкого будинку на колесах. Над будинком був димар, звідки валив щедрий, чорний дим, який буває від вугілля.

Мурини пішли, залишивши мене перед дверима. Я постукав. Тиша. Постукав ще. З-за дверей вийшов карлик із величезними вухами. Подивився на мене зі спокійною гордістю, мовляв, «чого тобі?».

— Мені треба поговорити з бароном.

— Барон зайнятий, — відповів карлик.

Я подав йому кілька монет. Він подивився на мене з презирством вищої істоти. Як можна бути удвічі нижчим і дивитися зверхньо?

— Скажи, що в мене є хороша пропозиція стосовно одної артистки. — Я хитро усміхнувся.

— Чекай, — карлик зайшов за двері. Мені довелося почекати довгенько, хвилин, може, десять. Ну аякже, великі начальники ніколи не приймають одразу. Ось карлик знову вийшов. — Заходь.

Я зайшов. У будиночку на колесах було добряче натоплено. Карлик потупотів попереду, провів мене до кабінету. Звичайний кабінет, із робочим столом і стільцями. Тільки за робочим столом сиділо якесь слизьке опудало з численними щупальцями. Ага, он, здається, очі, а он — рот.

— Що ти хотів мені запропонувати? — спитав барон.

Я аж сіпнувся, бо це одоробло розмовляло, наче людина.

— Я хочу купити ту дівку з залізною ногою.

— Для чого Січі та дівка?

— Вона дещо знає, що для нас цікаво.

— А чому ти розмовляєш не так, як січовики?

— Бо новенький. То ти продаси?

— Скільки ти пропонуєш? — спитало чудовисько.

— Сто п’ятдесят монет.

Чудовисько все затремтіло. Здається, сміялося з мене.

— Ця дівка заробляє для мене стільки за день.

Я сказав про 150 монет, щоб мати можливість підняти ціну до 200. Але тепер це не мало сенсу.

— Скільки за неї хочеш?

— Дві тисячі монет.

— Але вона — каліка!

— Тому і коштує дорого! Рабинь із двома ногами багато, а з залізною — вона одна.

— У мене немає стільки монет.

— На Січі є раби. Приведи сотню, і ми поговоримо.

— Добре, ми подумаємо.

Я вийшов із будиночка. Монет не було, рабів не було. Треба було міркувати, де їх дістати. А потім я подумав, що, можливо, є простіший шлях. Я пішов до намету. Знову мурини з оком на лобі. Я дав два десятки монет і попросив подивитися на дівку з залізною ногою. Вони провели мене. До клітки, в кутку якої сиділа Афродіта. Її вдарили батогом, примусивши підвестися.

— Яка красуня, — сказав я.

Афродіта підняла голову, впізнала мене, усміхнулася, хотіла щось сказати, але побачила мій палець на губах. Замовкла. Я подивився. Замок на дверях клітки і замок на нашийнику. На поясі одного з муринів я бачив цілу зв’язку ключів. Треба було вирішувати: або діяти нахабно і жорстоко, бити в лоб, або відступити і планувати щось інше. Але я не хотів залишатися тут, серед цих мерзенних чудовиськ. Треба втекти звідси якомога швидше.

— Хай вона танцює і співає, — попросив я одного з муринів і дав йому ще монет.

— Танцюй і співай, — наказав він графині. Вона почала танцювати і співати. Я засміявся, схилився навпіл, узявся за шаблю. Мурини теж сміялися. Вони були на дві голови вищі за мене. Дуже сильні, гори м’язів. Тепер вони переламалися навпіл і реготали з графині. Дуже зручно. Я рубонув, і голова першого покотилася по землі. Другий хотів заревіти, але я рубонув раніше. Він упав. Я показав, щоб Афродіта співала далі, сам реготав. Узяв ключі в мурина, потицяв ними в замок, знайшов, відчинив, затягнув тіла всередину. Потім підібрав замок до нашийника. Точніше до ланцюга, нашийник зняти не вдалося.

— Спокійно, Афо, більше не співайте. Ідіть за мною, — прошепотів їй.

Ми вийшли з клітки, я зачинив її. Тіла муринів склав у куточку, накрив ковдрою, наче там хтось сидить.

— Ваню, дякую, — прошепотіла графиня.

— Поки немає за що, Афо.

Я не хотів іти до виходу, розрізав намет за кліткою, виліз на вулицю.

— Зараз вийдемо, на нас чекають коні. Сідаємо і спокійно їдемо до воріт. Не панікувати, — прошепотів я.

— Дай мені якусь зброю, — попросила Афродіта. Я дав їй ніж.

— Стій, куди ти? — здивувався я, коли одразу побігла кудись.

— У мене тут боржник. Я швидко! — Вона кинулася за шатро.

— Афо! — прошипів я, бо не міг кричати, щоб не привертати уваги. Я хотів їй сказати, що не треба думати про борги, зараз час рятуватися, а не мститися.