Читати книгу - "Смак заборони"

для якоїсь істотної вади, для якогось спопеляючого суму. І я ніколи, ніколи не зможу вийти на межу порівняння й вибору, щоб стати перед ним нарівні з його світом і щоб він міг вказати на мене…

Я злякалася, що розридаюсь, і полізла назад.

— Агов, що ти там робиш? — гримнув татусь.

— Її, напевне, зачарувало море, — глузливо прошипіла Мира.

— Та яке море… — відмахнувся Валентин, — ти на той пірс подивися! Не видно, чи що…

Усі вони багатозначно замовкли.

— Бери карту, зайчику, — зловтішно сказала Танька, вкотре виграючи партію в бридж. Я знову сиділа в них під тентом. Альхен теж був тут.

— Не називай мене «зайчиком»! — сказала я так голосно, що лисий король навіть озирнувся.

— Це чому ж? — оксамитово посміхнувся він, стріляючи поглядом мені поміж ніг. Я буквально зігнулася, втрачаючи дар мови й здатність до розуміння, та й взагалі, всі, всі природні можливості… Ці очі, це обличчя, звернене до мене, із сонячним відблиском, що плавно розпливається по щоці, по шиї, по гладенькому-гладенькому плечі.

— А ти уяви, Сашку, що тебе ось називають «зайчиком»!

— Та називають же… — дух ночі, світло місяця, запах пітьми, що світиться, вповзали в мене під акомпанемент чарівного голосу. — Хоча, не сперечатимусь, я більше нагадую хижака.

— Ти зависокої думки про себе, — буркнула я, з новим ентузіазмом кидаючись у гру.

Після вечері ми всі подалися на «Ластівку», й на сестрине переконливе прохання я розповіла їй усе, крім головного, замінюючи факт нашої з Альхеном найінтимнішої близькості фактом його нездорового зацікавлення маленькими рудими дівчатками.

Надвечір, втім, коли я відпочивала від батька перед відиком у сусідній кімнаті (Цехоцькі були на роботі), хід моїх сумних думок перемінився. Із зеленим променем маяка, що невтомно ковзав по строкатих шпалерах, ми тихо домовилися, що головне все-таки — це мої оргазми.

А хіба може бути інакше?

Tag Neunzehn
(день дев’ятнадцятий)

На ранок мене біля моря ніхто не потішив своєю присутністю, не вселив натхнення (тому й запис у щоденнику дуже короткий). Мирослава піддала мене черговим одкровенням про «Негарну Людину». Я говорила з презирливою легкістю, й тільки крапля ненависті могла навести когось на думку про ту колосальну прірву в моїй душі, яку відкрив цей страшний чоловік.

По обіді, щоправда, було зроблено приємне відкриття: він там. Але приємним був лише факт. До мене не звернули жодного погляду, мені не адресували жодного кивка — лише гарна хижа спина відповідала мені протягом усіх цих трагічних годин. Але апогеєм нещастя став момент, коли він, проходячи за міліметр від моїх колін, стрункий, мов танцюрист, пихатий, ніби фараон, навіть не глянув, навіть не кинув підбадьорливого тепла з-під лиховісних скелець темних окулярів. І я крізь гущавину здивованих почуттів розчула єдине — воно щойно продерлося до мене: «Пробач, Адоро». Глибоко в підсвідомості — кволий відгук на мої плутані благання, що стали в момент його максимальної близькості одним суцільним виттям.

Tag Zwanzig
(день двадцятий)

Думаю, що доводячи свою хаотичну повість до цього розділу, я маю право оголосити про своєрідний початок третьої частини. Саме тут, саме з цього червневого дня розповзається похмура темна пляма в моєму приморському житті, якому, за всіма правилами, призначено було поблякнути, але яке зовсім раптово переросло в чорну жалобну стрічку мого глибокого нещастя, моїх незгаслих аж донині болючих і невимовних, над міру складних для описання сердечних катувань.

Скінчився ще один етап мого імрайського життя. Мені вперто не вірилося, що минуло вже 20 днів звідтоді, як я вперше вдихнула цього бальзамічного повітря і протягом 19-ти проміжків між сходом і заходом сонця мала найдорогоціннішу можливість споглядати мучителя пам’яті моєї, монстра всіх моїх думок і…

Я можу продовжувати й продовжувати. Несе мене, мовби примхливий гірський потік, епітети ллються на мене водоспадом Учан-Су, моя любов, Альхене, — найдужча в світі. Вона сильніша за любов, яка призводить до божевілля. Мій розум надто щільно наповнений тобою, щоб перегнисти на нерозсудливість. Моя любов сильніша за любов самогубці — я надто сильно люблю тебе, щоб просто так умерти, я не здатна дозволити холодному безликому неіснуванню забрати в мене твій гарячий образ, розбити спогади. Я щаслива! Я щаслива, перебуваючи під чудовим теплом твоєї вічної присутності в моєму розумі. Я щаслива, що ти там, що тебе так багато! Я вже пройшла ту фазу любові без взаємності, коли вихлюпуєш усю себе, сподіваючись, що в солону гіркоту сліз буде домішано і Його. Ні! Ні! Я не ридаю, я щаслива, я люблю тебе так сильно, що в моєму серці просто не залишається місця для сумних думок або сумнівів. Найчистіша, відфільтрована любов, концентрована й прекрасна! У моєму серці не вмістяться навіть ревнощі; у моїй пам’яті забагато тебе, щоб думати про суперниць.

На завершення цього невдалого прологу продовжу свої зізнання на сторінках і скажу, що того засмаглого лисого типа з сусіднього 16-поверховика навіть порівнювати з тобою не можна, хоча, з іншого боку — ти сам на себе не схожий. Кожна секунда мого життя протікає в тісних обіймах із примарним Гепардом, а ти лише якийсь Сашко.

О шостій ранку поїхав у київську далечінь наш похмурий Валентин, у той час як я, отруєна вчорашньою прощальною вечерею, пітніла й лютилася в своєму ліжку. Покарання за шалену (дійсно шалену) обжерливість. Як видно, майонез був не першої свіжості, або ці рибні палички виявилися не зовсім рибними. Батько півночі провів у вбиральні, а я, розтерзана чимось незбагненним, не заснула доти, поки не зрозуміла, що, по-перше, без Валентина вже не буде кому сидіти з малою Манькою, коли компанія звалить у Ялту й у прольоті