Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

від підлості цих двох людей — єдиних ворогів, яких остерігався Тарзан, бо ж ті боягузи мстили не йому самому, а завдавали підступних ударів його рідним.
* * *

Нарешті щаслива родина вся зібралася в домі Грейстоків. Це і сталося того дня, коли лорд Грейсток та його дружина зійшли з борту «Шорвотера» на землю Англії. Разом з ними були Мугамбі й жінка з племені мосула, яку вождь знайшов на дні каное того вечора на березі маленької притоки Угамбі. Негритянка побажала залишитись зі своїм новим паном і господарем, а не повертатись до того старого, від якого тоді втекла.

Тарзан запропонував обом поселитись у його широких, володіннях в Африці, у землях Вазирі. Незабаром вони й помандрували туди.

Можливо, ми ще зустрінемось з ними серед первісної краси похмурих джунглів і широких рівнин, що їх так любить Тарзан із племені великих мавп.

Хто знає?

ТАРЗАНІВ СИН
1

Великий човен з «Марджорі В» поволі зносило вниз океанським відпливом і течією повноводої Угамбі. Його залога втішалася неробством, пригадуючи собі каторжно важкий шлях угору річкою. Миль за три нижче стояла сама «Марджорі В», готова відплисти, щойно вони перейдуть на борт корабля й підіймуть на нього човна, закріпивши на шлюпбалках. Та ось несподівано (вони знічев’я балакали чи куняли) їхню увагу привернула метушня на північному березі річки. Там, вигукуючи щось хрипким фальцетом і вимахуючи кістлявими руками, стояла якась дивна проява.

— Це що, в дідька? — випростався один із залоги.

— Білий! — пробурмотів помічник капітана і додав: — Хлопці, на весла! Треба трохи налягти, й побачимо, чого він хоче.

Коли човен підплив до берега, його залога побачила змарнілу істоту, зарослу білявими пасмами ріденького волосся, геть скуйовджену. Вихудле, мов скіпка, тіло прикривала лише пов’язка на стегнах. Сльози котилися по запалих, подзьобаних щоках. Чоловік забелькотів до них щось незрозумілою чужою мовою.

— Росіянин, — озвався помічник капітана, повагавшись. — Тямиш по-англійському? — звернувся до чоловіка.

Той трохи тямив. Перекручуючи й ламаючи слова мови, якою не користувався вже багато років, він заходився благати матросів, щоб забрали його з собою геть із цього триклятого краю. Уже аж на борту «Мерджорі В» чужинець розповів своїм рятівникам нещасливу історію своїх поневірянь, знегод і мук, яких він зазнав за останні десять років. Одначе не розповів їм, яким чином опинився в Африці, навівши матросів на думку, що деякі обставини власного життя не втрималися в його пам’яті, витіснені тяжкими злигоднями, що скалічили його фізично й психічно. Він не назвав їм свого справжнього імені, тож вони з ним зазнайомилися просто як з Міхаїлом Сабровим, попри те, що не було жодної схожості поміж цією жалюгідною руїною й колишнім здорованем, безсовісним Алєксєєм Павловичем.

Минуло десять років, відколи росіянин уник долі свого приятеля, триклятущого Рокова, хоч не раз за ці десяток років Алєксєй Павлович кляв долю, що послала Ніколаю Рокову смерть, позбавивши того страждань. Бо його самого спіткали страхіття існування, значно гіршого за смерть, що вперто уникала зустрічі з ним, Алєксєєм Павловичем.

Побачивши, як Тарзанові звірі та їхній дикий володар дісталися на палубу «Кінкеда», Павлович подався в джунглі й з остраху, що Тарзан наздожене його й скарає, зашився якнайглибше в нетрі, — щоб урешті вскочити в лабети одного з племен дикунів-людожерів, які зазнали на собі всіх утисків і знущань Рокова. Лише якась дивна примха вождя племені врятувала Павловича від смерті, задля того тільки, щоб усе його дальше життя сповнилося самих страждань і жахів. Десять років він був сільським посміховиськом, його били навіть жінки й діти, обкидали камінням, кололи, різали й принижували воїни. Він був жертвою численних безнастанних нападів пропасниці найлиховісніших різновидів. Але не помер. Віспа лишила на його обличчі сліди своїх жахливих пазурів, украй бридкі тавра хвороби. Від цього та від знущань усього племені вираз обличчя Алєксєя Павловича так змінився, що й рідна мати не впізнала б синового виду в жалюгідній масці, яку він тепер носив. Кілька ріденьких жовто-білих пасемець лишилися на його голові з колись густого чорнявого чуба. Його руки й ноги зігнулися й тремтіли, спина згорбилася, він ледве пересувався. Зубів зовсім не було — повибивали дикі хазяї. Навіть сама його свідомість була ніби гірким посміхом з минулого.

Його взяли на «Марджорі В», заходились підгодовувати й доглядати. Він трохи вичуняв, але ніколи вже не став таким, як був колись Алєксєй. З нього став обшарпаний упосліджений покидьок, що тільки й чекав смерті. У свої тридцять Павлович виглядав на всі вісімдесят. Незбагненна природа від нього схотіла більшої заплати, ніж від його зверхника Рокова.

В голові у Алєксєя Павловича не лишилося і тіні думок про помсту — сама лише притлумлена ненависть до людини, яку він і Роков марно намагались подолати. Жевріла в ньому ненависть і до Рокова, через якого він зазнав страшних поневірянь. Жила ненависть до поліції цілої низки міст, з яких йому довелося тікати. Не згасла ненависть до закону, до порядку, до всього на світі. Кожна мить його свідомого життя була сповнена хворобливої ненависті, — душу він мав таку саму, як і теперішній його вигляд — живе втілення запеклої ненависті. Йому не було ніякого діла до людей, що врятували. Павлович був надто кволий для будь-якої праці і надто відлюдькуватий задля товариства, тому всі хутко дали йому спокій.

«Марджорі В» зафрахтувала спілка заможних підприємців, обладнала лабораторією та забезпечила науковцями і послала на пошуки сировини, за яку промисловці доти змушені були платити шалені гроші, імпортуючи її з Південної Африки. На борту «Марджорі В» ніхто, крім учених, не знав, що то за сировина. Нічого про це невідомо й нам, от хіба те, що згадана вище обставина скерувала корабель до певного острова поблизу африканського узбережжя після того, як Алексей