Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

більш нічого не питала. Так само загинули й мої рідні, у кожного було тоді своє власне горе. Безпосередніх зв'язків у мене з нею не було.

— У вас немає її фотокартки?

— Нема. Та, зрештою, я бачила її кілька разів.

— Ви впізнали б фрейлейн Келлер на фотографії?

— На тодішній? Важко сказати. Може, і впізнала б.

— Скільки їй було років? Приблизно.

— Цього не можу сказати. У всякому разі, вона значно молодша, ніж він.

— Ще одне запитання. Пан О'Дейвен був іноземець. А не виникало у вас підозри, що він під наглядом?

— Під чиїм наглядом?

— Не знаю. Гестапо, кримінальної поліції, служби безпеки. Ви нічого не помічали підозрілого?

— Ніколи. Подібна думка мені взагалі і в голову не прийшла б. Джеймс користувався, таке у нас принаймні склалося враження, цілковитим довір'ям. Він був знайомий з високими фашистськими вожаками.

— І що, міг вільно пересуватися?

— Вільніше, ніж ми. Він багато подорожував. Їздив у різні країни не лише по службі. Навіть свою відпустку проводив за кордоном, якщо не у Фрідріхсваллі, де він бував залюбки.

— Ви не знаєте, де саме? Маю на увазі, чи не пам'ятаєте адреси?

— Адресу я тоді, безперечно, знала, але зараз? Пам'ятаю, що там був будиночок, який призначався для іноземців.

— Гаразд, фрау Мургау. — Лауренцен підвівся, Госс теж. — Ви нам дуже допомогли. Ми ще звернемось до вас. Будь ласка, зрозумійте нас правильно, ми не можемо поки що сказати вам усього, що пов'язане з цією справою. А коли ви згадаєте ще щось про пана О'Дейвена, повідомте, будь ласка, нам. Може, у вас є якісь його речі, листи, підготуйте їх. Те саме стосується і фотографій. Своєму чоловікові можете розповісти про наш візит, а більше нікому ні слова. Нікому, у кого немає посвідчень нашого міністерства, не давайте ніякої інформації. І ще одне: Стюарт Джеймс О'Дейвен — мертвий. Тут нема жодного сумніву. Моє запитання про те, чи він, часом, не повернувся на батьківщину, хай вас не лякає. І велике вам спасибі за все.

Фрау Мургау кивнула, подала обом руку, провела до дверей і там сказала:

— Не хочу видаватись надто цікавою, та й, мабуть, це не має ніякого сенсу. Але можна до вас звернутися з проханням: якщо ви дізнаєтесь про Джеймса щось таке, чого не знаю я, і вважатимете, що мені можна знати, то скажіть мені.

— Я обіцяю. І, будь ласка, не хвилюйтесь. Для цього нема жодних підстав.

Лауренцен заквапився. Госс, розраховуючи, що його пошлють до Шладовського, хотів уже на вулиці попрощатися. Але Лауренцен затримав його ще на кілька хвилин.

— Річ ось у чому: цій жінці потрібно гарантувати безпеку, слід встановити за будинком нагляд. Я дам необхідні розпорядження. Дам також вказівку розшукати той будиночок для іноземців у Фрідріхсваллі. Залишається в силі все, що стосується Беати Келлер. Я негайно зателефоную Гайнсену в Нествік і передам йому свідчення фрау Мургау. А ви тим часом розшукаєте пана Шладовського. Завдання ясне? І ще ось те, до чого ми раніше не добралися. У Потсдамському центральному архіві лежить протокол таємного засідання, яке відбулося під час війни у фашистському міністерстві закордонних справ. У пункті п'ять там зазначено: «Доктор Кізінгер повідомляє, що є потрібна людина для передавання вістей гаельською мовою». Протокол, на жаль, без дати, але товариші у Потсдамі можуть встановити, коли приблизно відбулося засідання. Чи є ще якісь подібні документи? Там це з'ясовують. Я хотів би лише познайомити вас із цією справою, не роблячи поки що ніяких висновків.

— Доктор Кізінгер — це нинішній боннський федеральний канцлер і голова ХДС?

— Безперечно. Ви вже знаєте від професора Майнка, що фашистськими радіопередачами на закордон займалося міністерство Геббельса, але вплив на нього мало й контролювало його роботу міністерство закордонних справ Ріббентропа. З цією метою воно тримало власний радіовідділ політичної інформації, заступником завідуючого в цьому відділі був доктор Курт Георг Кізінгер, який вступив у нацистську партію в травні тисяча дев'ятсот тридцять третього року.

— Ну, тоді у нас…

— Хвилинку! Поки що немає певності, що згадана особа — саме О'Дейвен і що він та Кізінгер зналися. І коли наші здогади слушні, що не виключено, то спільне минуле обох пояснить нам причину, — чому було розкопано могилу.

Але це лиш для інформації. Ну а тепер до пана Шладовського. У секретаріаті я скажу, де мене шукати. Зичу успіху, товаришу Госс!

Гаррі Шладовський, середній на зріст, був стрункий і жилавий, незважаючи на недугу. Здавався він скромним і щирим. Обличчя не виражало нічого незвичного. Звичайна собі розумна людина, так оцінив його Госс під час розмови.

— Охоче відповім на ваші запитання, — сказав він. — Я прямо-таки радий, що можу з кимось поговорити про Джеймса та Беату. Обох я дуже добре, знав, а Джеймс був відчайдушний хлопець.

Шладовський глянув на архівну фотокартку, яка лежала перед ним на столі і, мабуть, вгадав думки капітана, бо додав:

— А по ньому цього не скажеш. Скоріш — звичайнісінький банківський службовець.

— А ким він був насправді? — спитав Госс.

— Ким був Джеймс насправді? Чесний, у всякому разі. Але двома словами не пояснити. Бо довга це історія, товаришу капітан.

Гаррі Шладовський познайомився з О'Дейвеном у 1942 році, розповів він.

— Джеймс прийшов до мене в майстерню і приніс на ремонт радіо, масовий радіоприймач, «геббельсівську пельку», як його тоді називали. Ну, з такими приймачами ми мали особливу мороку, вона, зрештою, й стала причиною того, що ми з Джеймсом згодом познайомилися ближче. Ні, приймач не був своєрідною зачіпкою, його ремонт затягнувся надовго. Поступово це призвело до того…

Госс перебив його. Він запитав про особливості мороки з цим масовим радіоприймачем.

Це було так: влітку 1933 року таємна експертна комісія нишпорила по всій Німеччині. В її розпорядженні була спеціальна машина, оснащена високочутливими вимірювальними й радіолокаційними приладами. В комісію входили представники електропромисловості,