Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Ярослав устиг помітити написане крейдою: 0,2 % метану, дату і підпис. Олесь немовби питав: «То як бути далі?»

— Ми вас надовго не затримаємо, — озвався Іван Олексійович. І, глянувши на Паливоду з Гончаренком, сказав їм: — Почали.

Поки вони відбирали зразки, Чередниченко уважно оглядав незакріплене склепіння над їхніми головами, породу, на якій лежав вугільний пласт, і — яка його покривала, щось занотовував у блокнот. А тоді про щось розпитував бригадира.

Коли вони вже впряглися в рюкзаки, чоловік, якого бригадир називав Степаном, сказав:

— Приходьте ще.

— Та прийдемо вже, — відказав Чередниченко. — І завтра, й післязавтра, і після післязавтра…

Світ зустрів їх першим морозцем. Дерева й кущі в палісаді перед шахтою поблискували інеєм, заледенілий брук уже встигли посипати піском. Ярослав вдихнув на повні груди. Його духовне «я», котре щораз, як він опинявся під землею, стискалося в тугий клубок, тепер «розпустилося» і немовби й не вміщалося в тілі. Він подумав, що з усіх людей тільки шахтарі знають ціну просторові. Бо тільки вони відчувають оцей перепад від замкненості до безмежжя щодня. Може, це й робить їх оптимістами.

На виході з їдальні здибали вибухівників — гладкого Івана й Дядю. Привітались щиросердно, як добрі друзі. Досі Паливода й Гончаренко ба чили їх тільки в шахтарській робі, а тепер на них були модні утеплені плащі, пухнасті шарфи і добре підібрані до повновидого Іванового й худорлявого Дядиного облич капелюхи. Інтелігентну незворушність на лицях порушували тільки бісенята, які витанцьовували в блискучих Іванових очах, та вираз іронії, що ховався в зморшкуватому Дядиному обличчі.

— То це ви нам тоді наврочили викид? — мовив Іван, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Не наврочили, а напророчили, — зауважив Дядя поштиво.

— Ну, ви тоді чітко!.. — схвально відгукнувся Іван. — Та все ж мовчки, нікому нічого. І до? На спокійнім «к»-другім!.. Підлий нласт, — зробив висновок. — Ми тепер з Дядею все робимо нишком, як миші. Боїмося навіть голосно…

Дядя, глипнувши на Чередниченка, обірвав товариша на півслові:

— Ви тепер знову до нас?

— Поки на п'ятий горизонт, — відказав Ярослав. — Там штрек комбайном проходять.

— На п'ятий… — озвався Іван.

— А хто там бригадир?

— Якийсь Олесь.

— А-а, я його знаю. У нього папуга є, — сказав Іван.

— Який папуга? — поцікавився Гончаренко.

— Великий… Балакав, як людина. Тим часом Дядя, блимнувши на ручного годинника, заспішив.

— Ходімо, Йване. Хлопцям добре базікати — либонь уже поборщували. А в мене шлунок до хребта присохнув.

Уже в гуртожитку Чередниченко, який був німим свідком розмови, зауважив:

— Бачте, нікому з нас не прийшло в голову попрохати тих хлопців аби відбирали зразки.

19

Щодня вдосвіта вони поспішали на шахту і там, перекусивши в «тормозковій» бутербродами з шинкою та чаєм, спускалися на п'ятий горизонт. Ярослав, який спершу не міг звикнути до кострубатої роби й гумових чобіт, скоро перестав їх помічати. А онучі з байки навчився так ловко намотувати, що йому ніде не муляло до кінця роботи… Усе частіше ловився на тому, що вже не так гостро живе ідеєю винаходу. Що то був винахід, він не мав жодного сумніву. У мріях він був далекий від шахти, як і від того діла, заради якого вони сюди приїхали. Він подумував, що, мабуть, існує невідомий дозатор, який пильно стежить аби в людини надлишок негативних емоцій з часом компенсувався чимось приємним. В усякому разі з ним сталося таке. Від душевної гризоти, якою він постійно катувався через те, що руйнувалися ілюзії (колишній шеф був для нього спершу уособленням справедливості й порядності), до радості спілкування з простими чесними людьми, від холостяцького одноманіття до несподіваного щастя кохати і очікувати великих життєвих перемін. Перед новим роком він збирався познайомити Тамілу з батьками, а відтак запропонувати їй віднести заяву до загсу. Аспірантуру вона закінчувала через півроку і Ярослав подумував уже про роботу для неї в їхньому місті.

А тим часом кожного дня всі троє спускалися в шахту і поки Паливода й Гончаренко відбирали зразки, Іван Олексійович уважно видивлявся в свіжому вибої якісь, йому одному відомі, прикмети: замальовував схему залягання порід і вугільного пласта, занотовував щось у записник. За день Чередниченко відносив проби на автовокзал і з водієм рейсового автобуса відправляв Ле-бедю, який увечері їх забирав. Система була налагоджена чітко. Уже в кінці наступного дня телефонувала Войтович або Наталка-лаборант і переказували наслідки аналізів.

Пласт, і справді, був спокійний. Бригади вже «пройшли» не один десяток метрів штреку, але на всій тій відстані жоден аналіз не насторожував.

— Невдале ми обрали місце для досліджень, — якось зауважив Гончаренко.

— Багато ти тямиш… — відказав не дуже впевнено Іван Олексійович і підкріпив свої слова відомою сентенцією: — Усякий результат — корисний, якщо він тільки істинний.

— Так-то воно так, але ж час минає…

— Минає, — зітхнув Чередниченко. — Незабаром уже треба буде звітувати в міністерстві.

Якось вони застали у вибої трьох людей, які, відігнавши комбайн, вибурювали у вугіллі шпур. Вісім двометрових штанг, виготовлених у вигляді шнеків, свердлярі, поступово з'єднуючи їх, загнали в пласт. Тоді витягли і загерметизували дірку спеціальним пристроєм, до якого приєднали газовий лічильник.

Один з свердлярів, у білій касці, той, що записував показання газового лічильника, нарешті удостоїв їх уваги:

— Що, конкуруюча фірма?.. — водночас запитував і стверджував.

І