Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

напарника позаду. Тоді б — зашморг на шию і мені амба. Аж зморозило… Далебі, я злегковажив пересторогою Гліба.

Хто ж він із тих тридцяти восьми, з якими я зустрічався?

47.

Вранці я з провиною в голосі розповів майору Скоричу про те, що сталося. Критися не мав права. Дмитро Юхимович, вислухавши, спохмурнів і холодно запитав:

— Що ж ти робив на Фрунзе?

— Проводжав… землячку, — і відчув — у мене спалахнули вуха і шугнула кров до обличчя.

— Н-да… — Майор провів долонею по голеній голові. — І вчора ніде не запримітив когось знайомого?

— Жодного обличчя. — Я почувався перед своїм безпосереднім начальником школярем, що не вивчив урок.

— Але ж тебе вислідили, і вже вдруге, — дорікнув Скорич.

Виправдовуватись нічим. Хіба міг когось побачити? Всю увагу зосередив на Ніні. Й злочинець те врахував, навіть мій душевний стан, коли повертався від гуртожитку. Я втратив пильність.

— Уявляєш, що сталося б, якби ти сів у машину? — пронизав мене недоброзичливим поглядом майор. — Ні, досить. — Він ляснув долонею по столу й сказав жорстоко: — Доведеться тебе усунути від цієї справи.

— Дмитре Юхимовичу, то мені й на вулицю не виходити?! — аж скрикнув я. — Підозрювати кожного перехожого?

— Не прикидайся простачком, — присоромив мене Скорич. — Ти знаєш, про що мова. Пощастило з піддоном із цеглою — побережись. По-дурному загинути — не героїзм, а злочин.

Досі майор не розмовляв зі мною так. Я вперше бачив його розгніваним. Почувався гірше нікуди: хотілося провалитися крізь землю. Але найдужче зачепило за живе те, що не вдасться довести справу до кінця. А вже вріс у неї, пройнявся кожним її фактом, подією.

— Дмитре Юхимовичу, даю слово: відсьогодні вечорами сам нікуди, — гаряче запевнив його.

— Ти зробив відповідні висновки? — понуро запитав, наче не чув мого каяття.

— Зробив, — поквапливо визнав, і в мене відлягло на серці: гроза минала.

— Пам'ятаєш акт експертизи на одорологічні проби[14] одягу Белішвілі?

— Запах бензину, ніби він багато годин перебував у гаражі чи в автомобілі, — відповів я.

— О, — майор кивнув. — Втім, свою машину, на мою думку, вони старанно ховають. На вчорашній, коли б сталося зіткнення, неминуче залишилися б сліди. Не ризикнули б. Отже?.. — і виразно глянув на мене.

Вже зі свого кабінету я подзвонив черговому й спитав, чи не було заяви про крадіжку автомобіля «Москвич». Отримав інформацію: недавно надійшла від інженера Кошика Івана Сергійовича, вулиця Південна, будинок 47, квартира 13. Я ще раз переконався, як логічно мислив Скорич. Тепер ми чекали повідомлення, коли знайдеться машина інженера.

Десь через двадцять хвилин нам сповістили: розшукуваним «Москвич» стояв на вулиці Котляревського. На карті вона за два квартали від вулиці Фрунзе, де. гуртожиток Ніни. Натрапив на машину дільничний інспектор. З групою експертів ми поїхали туди. Це був «Москвич» сірого кольору із спущеним переднім колесом. На кермі жодного відбитка пальця, і взагалі в салоні ніяких слідів. Звичайні любителі покататися не вдягають гумових рукавиць!

Я залишився біля машини, дочекався інженера Кошика, поговорив з ним. Потім опитав кількох мешканців найближчих будинків. Вони не чули й не бачили, коли під'їхав «Москвич» і хто сидів у ньому. Власне, я не дуже сподівався на позитивні відповіді. Зробив те задля власного сумління.

По дорозі до відділу мені потрапив на очі гастроном номер шість, у якому колись працював Корч-Роптанов. Відтоді минуло доволі часу, але варто попитати продавщиць, може, згадають свого колишнього вантажника і хто навідувався до нього. Я завернув до гастроному. В підсобному приміщенні, заставленому ящиками, бочками, мішками й коробками, розшукав кімнату-кабінет завідуючого. За столом сиділа білява жінка з гострим лицем і щось писала, підраховувала на рахівниці. Я представився.

— Ви пам'ятаєте вантажника Роптанова?

— Геннадія? Авжеж, — відразу, на великий мій подив, відповіла. — Він працював у нас всього місяць. І тепер часто навідується. Ви знаєте, думала — пропаде хлопець, а взявся за розум: одружився, донька, робота.

— До нього ніхто не приходив з давніх товаришів?

— Не помічала. Признатись, я боялася його. Але за місяць у нас нічого не пропало, навіть пляшки пива.

Задзвонив телефон, і вона з кимось почала розмовляти про доставку продуктів. Я глянув на стіну навпроти, де на дошці оголошень висіли накази по гастроному, графіки відпусток і виходів на роботу, список групи народного контролю. Мою увагу привернуло прізвище Заварової Т.Д. Напевне, сестра рубача м'ясного павільйону. Коли завідуюча поклала трубку, я поцікавився:

— Заварова давно у вас працює?

— Чотири роки.

— Я знаю її брата.

— Брата? — здвигнула плечима. — У неї нема братів.

— А Заваров на ринку?

— То її чоловік, — посміхнулась.

Ех, коли б знаття, якби трохи довше погомоніти із завідуючою, я б дізнався про одну цікаву річ, яка, можливо, щоб копнув глибше, й привела б до злочинців.

У відділі на мене чекало повідомлення: в ательє Будинку побуту «Ювілейний» закрійниці Зацерківній замовниця принесла соболиний комір з інвентарним номером, зазначеним у списку викрадених речей із магазину. Прізвище замовниці — Чугунова Євдокія Макарівна, адреса — вулиця Щорса, 39, кв. 87, працювала маляром на якійсь будові. Ниточка виткнулась. Я сів за телефон, обдзвонив будівельні організації й таки розшукав місце її роботи.

Мерщій поїхав на житловий масив Лиманський, де Чугунова опоряджувала дитячий садок. Вона виявилася смішливою дівчиною, недавньою випускницею профтехучилища. Зодягнута в заплямований фарбами комбінезон, скидалася на дивну пістряву істоту з короткою стрижкою русявого волосся. Посміхаючись, Євдокія розповіла, як тиждень тому забрела до них пристаркувата жінка й слізно просила купити комір, і мовляв, дочка лежить у лікарні, потрібні гроші. Чугунова зібрала потрібну суму у своїх подруг і придбала, тим паче що коштував він на двадцять карбованців дешевше, ніж у магазині.